6 листопада виповнюється 70 років визволення Києва від фашистських загарбників. Історія визволення України творилася упродовж 1255 днів і ночей мужністю, непохитністю, самопожертвою бійців та міцною вірою в свій народ, вірою у свободу та щасливе майбутне. День визволення Києва є одним з поворотних моментів у ході історії війни і цей день ми не забудемо ніколи. За мужність і героїзм при визволенні Києва було нагороджено орденами і медалями 17500 бійців і командирів, а 668 стали Героями Радянського Союзу, тридцять двоє з них були киянами

     Битва за Київ: подвиг і трагедія

     Улітку 1943 року, аби переломити ситуацію на Східному фронті, Гітлер вирішив здійснити широкомасштабний наступ між Орлом і Бєлгородом під кодовою назвою «Цитадель»: знищити так звану «Курську дугу» і або відновити фронт на Волзі, або з Півдня створити загрозу Москві. Проте грандіозні плани фюрера виявилися нездійсненими. Вермахт втратив майже 45% своїх танків. Контрнаступ радянських військ призвів до втрати німцями Орла і Бєлгорода, визволення Харкова і Донецького вугільного басейну. Фон Клейст, який утримував Кубань, був вимушений відвести армію. Гітлер лютував, забороняючи будь-який відступ, він наказав своїм полководцям тримати кожний клаптик окупованої території. Гітлер змушував генерала Манштейна відмовитися від підготовчих робіт за Дніпром, вважаючи могутню річку природнім оборонним рубежем. Тепер групи армій «А» і «В» дістали нову назву «Північна Україна» і «Південна Україна». Рятуючись від ударів радянських військ, Манштейн застосовував тактику гнучкої оборони, а у відповідь був звинувачений Гітлером у тому, що половина його дивізій, замість того, щоб наступати на ворога, вештається на дорогах (Герлиц Вальтер. Германский генеральный штаб. История и структура. 1657–1945. – М., – 2005. – С. 428).

     З вересня 1943 року Манштейн був викликаний до Ставки Гітлера, де доповів про катастрофічне становище війська групи армій «Південь», очікуючи від фюрера дозволу на відступ німецьких армій за Дніпро. 8 вересня 1943 року Манштейн вдруге прибув до Ставки Гітлера у Запоріжжя і під загрозою оточення армій, зажадав дозволу на відхід на правий берег Дніпра. Почався масштабний відступ німців. Війська Манштейна застосовували тактику «випаленої землі». Швидко відступаючи на захід, Вермахт прикрився величезними пожежами, знищуючи врожай і перешкоджаючи просуванню радянських військ. Німецькі військові частини отримали наказ повністю руйнувати господарські споруди, знищувати майно: «На випадок відступу слід повністю знищувати на території, яка залишається, всі споруди і запаси, що якоюсь мірою можуть виявитися корисними для ворога: житлові приміщення (будинки і бліндажі), машини, млини, вітряні млини, колодязі, стоги з сіном і соломою. Усі без винятку будинки слід спалювати, печі в будинках підривати за допомогою ручних гарант, колодязі робити непридатними шляхом знищення підйомних пристроїв, а також кидати в них нечистоти (дохлятину, гній, кизяки, бензин); стоги з соломою і сіном, а також всілякі запаси – спалювати, сільськогосподарські машини і телеграфні стовпи підривати, пороми і човни затоплювати. Зруйнування мостів і мінування доріг є завданням саперів. На всіх лежить обов’язок подбати про те, щоб зачищувана територія протягом тривалого часу не могла використовуватись для будь-яких воєнних цілей і для потреб сільського господарства» (Преступные цели – преступные средства. Документы об оккупационной политике фашистской Германии на территории СССР. – М., – 1985. – С. 279 –280).

     Гітлер не вірив, що військові точно і своєчасно виконають його план «випаленої землі». Тому доручив рейхсфюреру СС Г.Гіммлеру долучитись до цієї справи негайно. Із наказу рейхс фюрера СС Гіммлера вищому керівництву військ СС і поліції на Україні про зруйнування Донбасу і тотальне спустошення території, що залишаються німцями: «Необхідно добитись того, щоб при відході з районів України не залишилося жодної людини, жодної голови худоби, жодного центнера зерна, жодної рейки, щоб не збереглися ні один будинок, ні одна шахта, яка б не була вивезена на довгі роки з ладу, щоб не залишалося жодного колодязя, який би не був отруєний. Противник має знайти справді тотально спалену і зруйновану країну…» (Історія застерігає. Трофейні документи про злочин німецько-фашистських загарбників та їх посібників. – К., 1986. – С.207–208.)

     Так Україною вдруге, після радянського відступу і Директиви ЦК ВКП(б) від 29 червня 1941 р., прокотився смерч «випаленої землі». Спочатку це зробили свої, потім – німці. Після визволення Харкова 23 серпня 1943 року радянські війська вийшли на оперативний простір і почали переслідування німецьких армій. У результаті наступу виникла унікальна можливість випередити німців з підходом до Дніпра і замкнути армії Манштейна на Лівобережжі. К.Рокосовський згадував: «…просування 60-ої та 13-ої армій на чернігівському і київському напрямах відкривало перед нами привабливі перспективи: ми могли нанести удар у фланг ворожого угрупування…Тим самим ми не дали б ворогу відвести війська за Дніпро, що сприяло би просуванню … можливо би нам вдалося оволодіти Києвом». (Рокосовський С. Солдатський долг. – М., 1988. – С. 225.)

     Але в справу втрутився Сталін, який був прибічником тактики «витіснення» німців за Дніпро, а не створення «котлів» оточення. Позицію К.Рокосовського підтримав і Г.Жуков, який вбачав у радянському наступі можливість розсікти, а потім оточити німецькі війська на Лівому березі Дніпра. Але Ставка відхилила і цей план Георгія Костянтиновича, а натомість вимагала фронтальних ударів по німцях (Жуков Г.К. Воспоминания и размышления. – Т.3. – М., – 1988. – С. 76).

     Історики вважають, що Верховний Головнокомандувач після Сталінградської битви і дуже важкої ліквідації оточеної армії Паулюса побоювався, що створення нових «котлів» оточення може затримати просування радянських військ по Україні. Маршал Жуков у приватній бесіді розповів К.Симонову: «З часу Сталінграда Сталін дотримувався свого особистого підходу до проблем оточення і знищення німецьких військ. Хід Сталінградської операції закарбувався в його пам’яті, і він неодноразово повертався до цього досвіду. Сталін вимагав створювати загрозу оточення, що вимагало від німців негайно відводити війська, нагадував про те, що ми обіцяли в Сталінграді оточити і знищити німців за десять днів, а провозилися з ними два з половиною місяці» (Симонов К.М. Глазами человека моего поколения. – М., – 1988. – С.375.)

     Використовуючи будь-яку неузгодженість чи нерішучість радянського командування, Манштейн почав форсування Дніпра. Німецька мемуарна військова література в один голос описує блискучу операцію Манштейна при переході на правий берег Дніпра як таку, що обійшлася майже без втрат. Німецькі автори, колишні військові, наголошують на глибині могутньої ріки, на точному виконанні розпоряджень штабів від взводу до дивізії, на гуманізмі фельдмаршала, який спочатку пропустив санітарні машини (поранених за німецькими підрахунками було біля 200 000), а потім усю армію та стільки ж мирного населення з нехитрим скарбом (в основному з худобою), яке не бажало жити під «Совєтами». Через 6 дніпровських мостів, практично без втрат було переправлено чотири армії з обслуговуючим персоналом і місцевим населенням Лівобережжя. Німецький танковий генерал Е.Раус згадував: «Однак усі наші зусилля пішли б прахом, якби росіяни правильно використали свої значні повітряні сили. Тому, як не смішно, по великому рахунку успіх нашої переправи забезпечила Червона Армія. На наш подив, радянські літаки не показувались до того часу, доки 90 відсотків наших військ, зброї і техніки не закінчили переправу» (Раус Э. Танковые сражения на Восточном фронте. – М., – 2006. – С. 365).

    Дніпровська переправа Манштейна і сьогодні серед «білих плям» Другої світової війни. Мемуаристика радянських полководців з цього приводу мовчить. Як же вдалося гітлерівському полководцю здійснити свій оперативний план і вийти «сухим з води»? Розгром гітлерівських військ на Лівому березі Дніпра означав би втрату понад 1 млн. солдат і офіцерів і крах всієї кампанії на Сході. Тому Манштейн одну армію залишив для активної оборони, а форсувати Дніпро послав 3 інші. По фронту завдовжки 1000 км і вглибину до 30–40 км фашисти винищили все живе, що могло бути використане радянськими військами. Величезна територія Подніпров’я була перетворена на смертельну пустелю, яка являла собою суцільні кладовища і руйнування. Манштейн наказав підпалити всі поля з озимими, величезний вогненний стовп мав перегородити шлях для наступу радянських військ. Утомлена і виснажена після Орловсько-Бєлгородської і Харківської операцій Червона Армія не змогла одразу ж пробити німецьку оборону. Вереснева мряка і початок дощів осені 1943 року загальмували радянський наступ, завадивши використати належним чином авіацію. 200 000 тис. населення не відходили добровільно, а використовувалися німцями як живий щит. Із щоденника німецького солдата Гельмута Паста: «Села були підпалені, вони горіли з небаченою силою. Вогонь заважав нашому просуванню. Ми проскочили галопом, закриваючи обличчя від іскор… Клуби чорного диму ховали нас від ворожих літаків, а шум вибухів навколо нас був як при великій битві… тріумфальний танок Червоного півня… По дорозі на захід рухався великий потік біженців. Він поповнюється потоками з перевулків, потоки направляються багатьма поліцаями… Що за жахливе видовище переселення… Ці жалюгідні вози, які тягнуть корови і маленькі конячки… Інколи люди цьому противляться, інстинктивно, як тварини. Але з ними поводяться грубо. – Куди ми йдемо? – Пішов до дідька, я не знаю. Давай рухайся. І ти теж. Просто рухайся на захід. Швидше, у нас немає часу» (Пабст Гельмут. Дневник немецкого солдата. Военные будни на Восточном фронте. 1941–1943. – М., – 2004. – С. 245–247).

     Відступаючи, німецькі підрозділи не змогли повністю ліквідувати індустріальну й аграрну інфраструктуру Східної України. Незважаючи на систематичну депортацію місцевих жителів, на визволених територіях України залишилось багато працездатного населення, якого дуже потребувала радянська економіка. Серед тих, хто воював з німцями на окупованих територіях у лавах партизанських загонів, радянська армія знаходила чимало чудових солдат і офіцерів – вважають англійські історики У.Аллен і П.Муратов. У той же час радянські війська зазнали великих втрат на Лівобережжі і мали поповнити свої лави за рахунок місцевого населення. Як тільки почалося вигнання німців, на звільнених територіях формувалися підрозділи з чоловіків віком до 60 років. Їх провина полягала в тому, що трагічного 1941 року вони залишились на окупованих землях. А для того, щоб вижити, працювали на заводах, фабриках, залізницях і в колгоспах, які німці не розпустили. В інтерпретації НКВС, СМЕРШу та інших радянських репресивних органів, вони служили нацистам. При зарахуванні на військову службу не передбачалося їм ні надання військової форми, ні зброї. Вони воювали у своєму «домашньому» одязі, як правило, у чорному, тому й одержали назву «чорної піхоти». Зброю таке воїнство мало здобувати в бою. Завдання перед «чорнопіхотинцями» ставились такі, як і перед штрафниками. Але була й відмінність: бійці штрафбатів мали шанс реабілітуватися – через зняття судимості чи в зв’язку з пораненням. Чорні піхотинці мали воювати за спеціальними правилами, тобто йти у бій під шаленим вогнем артилерії й кулеметів (К.Рокоссовский. Победа не любой ценой. – М., – 2006. – С. 208–209.)

     У 20-х числах вересня радянські війська на багатьох ділянках радянсько-німецького фронту почали виходити до Дніпра. Радянська преса закликала бійців якомога скоріше вигнати ворога з України. Так, дивізійна газета «На розгром врага» від 25 вересня 1943 року помістила такі рядки:

     «Боєць! Ти був у цьому придніпровському селі і бачив, що накоїли тут німці. Ось шостий квартал. Руїни і попіл. Кості і черепи людські. Тут німці катували наших громадян. Тут вони палили і вбивали, грабували і розорювали. Кров і руїни жадають помсти, товаришу! Йди вперед. За Дніпром чекають на тебе як на визволителя. Звільнимо Україну! Повернемо життя нашим братам і сестрам, матерям і батькам, які стогнуть у фашистському ярмі. Помстимося ворогові за кожну жертву, за кожну краплину крові, за кожну сльозинку. У бій за рідну Україну, товаришу!»

     Починалась велика Дніпровська епопея, центром якої була битва за Київ. За своїм військово-політичним і стратегічним задумом вона не мала жодного аналогу в історії військової справи. По-перше, радянська армія мала подолати досить складний природно-географічний фактор. Восени Дніпро несе свої води зі швидкістю 2 м/сек. Ріка досягала 3,5 км завширшки та 12 м глибини, правий берег превалював над низьким лівим берегом, на якому німці сподівались відсидітись. На картах гітлерівського генштабу дніпровські укріплення одержали назву «Східного валу». По-друге, на правому березі Дніпра зосередились значні сили Вермахту.

     З самого початку Дніпровської епопеї точилася битва за плацдарми. 21–22 вересня 1943 року окремі частини радянської армії почали захоплення території на протилежному березі Дніпра. Не вистачало плавзасобів, тому війська використовували засоби підручні: плоти і діжки, а також усе, що було можливо застосувати для переправи, спеціальні інструкції радили бійцям і командирам активно використовувати підручні засоби: діжки, дошки, сіно, солому, мішки, плащ-палатки тощо. Бійців, які не вміли добре плавати, відповідно до інструкцій, мали перетягувати на мотузці більш вправні товариші («На розгром врага» - 25 вересня 1943 року.–С. 2). Закріпившись за правому березі, передові взводи, роти, батальйони зуміли відбити шалені контратаки німців і почали просуватись уперед. За ними йшли нові й нові частини, артилерія, а з часом і танки. Усі спроби німців скинути перші радянські війська у Дніпро закінчились провалом. Червона Армія розгорнула наступ на Київ з Букринського плацдарму, який захопили ще 22 вересня 1943 року. Причини, чому із кількох десятків плацдармів на правому березі було обрано найважливішим Букринський, ми знаходимо у спогадах маршала К.Москаленка. По-перше, Букринський плацдарм був найближчим до Києва, по-друге, він являв собою майже «ідеальний» відрізок фронту для наступу, і, нарешті, був відкритим для потужної артилерійської підтримки. У той же час представник Ставки маршал Жуков попереджав командувача 1-им Українським фронтом М.Ватутіна про такі можливі значні уускладнення, які могли виникнути:

      - глибина оборони ворога була ешелонована до Малого Букрина включно;

     - місцевість пересічна, тому танкова армія могла рухатися тільки по стежинках і дорогах, долаючи на своєму шляху круті висоти;

     - маневр її (танкової армії - автор) із завданням обходу буде неможливим через характер місцевості;

     - тактичну оборону включно до Малого Букрина треба зламати артилерією і піхотою з танками, за підтримки самохідних гармат. (Москаленко К.С. На юго-западном направлении. Т.2. – М., – 1973. – С. 144–145).

     Ватутін урахував поради Жукова, але шалений опір нацистів та характер місцевості досить серйозно вплинули на подальший хід операції.

     Про радянський наступ на Букрині (60 км південніше Києва) згадує німецький генерал Меллентін: «Артилерійська підготовка була дійсно дуже сильною. Просування стало майже неможливим, адже по ділянці в один кілометр вело вогонь до 290 гармат… Після двохгодинної артилерійської обробки, місцевість, на якій знаходились наші війська, нагадувала собою переоране поле, чимало вогневих засобів було виведено з ладу, незважаючи на те, що їх було добре сховано в окопах. Раптом російська піхота з танками, пересуваючись густими рядами за вогненним валом, атакувала на вузькому фронті наші позиції. Численні літаки росіян у бриючому польоті атакували вцілілі опорні пункти. Атака російської піхоти являла собою страхітливу картину: на нас насувалися довгі сірі ряди солдат, які дико кричали, і, щоб витримати цей іспит тим, хто тримав оборону, потрібні були сталеві нерви… Спочатку росіянам вдалося вбити клин у нашу оборону, але у другій половині дня танки, які ми тримали у резерві, відновили становище. У результаті ми відійшли всього на кілометра півтора. У наступні дні атаки росіян повторювалися з новою силою. Дивізії, які постраждали від нашого вогню, були відведені, у бій вступали свіжі з’єднання. І знову хвиля за хвилею російська піхота уперто кидалася в атаку, але кожного разу відкочувалася назад з величезними втратами» (Меллентин Ф. Танковые сражения 1939–1945. Боевое применение танков во Второй мировой войне. – М., – 2003. – С. 304–305).

     Російський письменник Віктор Астаф’єв – очевидець форсування Дніпра і безпосередній учасник битви на Україні – згадував: «Двадцять п’ять тисяч входить у воду, а виходить на тому березі три тисячі, максимум – п’ять. Через п’ять-шість днів усе це спливає, уявляєте?» (Історія України. Навчальний посібник. – К., – 1997. – С. 322.).

     Щоб підтримати радянські наступ на Букринському плацдармі, за наказом Ставки в бій вступили повітрянодесантні війська. Десантна операція в районі Києва-Черкас довгий час залишалась у «затінку» радянської історичної науки.

     Замість того, щоб допомогти військам на Букринському плацдармі, десантники через погану підготовку самі опинились у критичній ситуації. На початку десантування воїни-десантники, яких задіяли в операції, навіть не знали, яка роль відводиться їм у наступних боях. Десантування відбувалося в темряві, пілоти літаків навіть не були попередньо ознайомлені з маршрутами і районами десантування. Радянське командування поставило перед ними мету захопити і утримувати плацдарм біля 110 км по фронту та 25–27 км у глибину, що для кількох десантних бригад було неможливим (Штеменко С.М. Генеральный штаб в годы войны. – М., – 1968. – С. 187).

     Багато задіяних воїнів ніколи в житті не стрибали з парашутом: бібліотекарі, військові музиканти, штабний персонал. Через брак підготовки десантників скидали прямо на німецькі позиції, під гусениці танкових колон, на дерева і просто в річку чи болото. Німецький підполковник Бендер розповідав: «Перший десант було висаджено о 17.30. Ще в небі росіяни потрапили під вогонь кулеметів та 20-тиміліметрової зенітної гармати… Деякі пілоти, відчувши недобре, повернули літаки назад на Північ. Наш могутній загороджувальний вогонь і білі сигнальні ракети, можливо, позбавили росіян бойового духу. Вони почали скидати людей без будь-якого порядку в різних місцях. Розбиті на маленькі чи дуже маленькі групи, вони були приречені. Вони намагалися сховатися у вузеньких яругах, але дуже швидко їх знаходили, вбивали чи брали в полон» (Пауль Карель. Восточный фронт. Выжжена земля. 1943–1944. Кн.2. – М., – 2003. – С. 266).

     Ті, кому пощастило залишитись живим після приземлення, одразу ж вступили у бій з німцями. Але під час десантування більшість протитанкової зброї потрапила до рук німців чи загубилася. Радіозв’язок між окремими групами десантників було порушено внаслідок непідготовленості радистів та смерті багатьох зв’язківців. Виявився відсутнім зв'язок між окремими групами парашутистів та штабом. У бій радянські десантники вступили фактично без застосування важкої зброї, лише з автоматами, гранатами та холодною зброєю. Окремі десантні підрозділи чинили відчайдушний опір німцям, але сили були нерівні. За німецькими підрахунками, із 7000 десантників, тільки 2300 вирвались із оточення і з’єдналися з партизанами. Викликає подив те, що Верховне Головнокомандування не включило в плани десантної операції партизанські формування в районі Канева. За повідомленнями німецької розвідки, там діяло сім великих партизанських загонів (Пауль Карель. Названа праця. – С.269–270).

     Катастрофа на Букринському плацдармі стала важким ударом для радянських повітрянодесантних сил. До самого завершення війни серйозних десантних операцій більше не проводилось, а самі десантні війська знаходились у резерві Ставки (Штеменко С.М. Названа праця. – С.188).

     Тим часом опір фашистів на Букринському плацдармі посилювався. Два наступи військ 1-ого Українського фронту на Київ зазнали невдачі. Гітлерівці почали знімати війська з інших ділянок радянсько-німецького фронту і перекидати їх під Київ. Підтягувались до району бойових дій німецькі елітні бронетанкові з’єднання з Італії та Франції. Стало зрозуміло, що генерали Вермахту планують активною обороною послабити радянські війська, а потім потужним контрударом скинути їх у Дніпро. Щоб зірвати плани нацистів, треба було переграти ворога в часі, захопити Київ і почати переслідування німців на Правобережжі. Генеральний штаб вірно оцінив ситуацію, яка склалась під Києвом, і дійшов висновку, що здобуття стратегічного успіху з Букринського плацдарму не можливо. 25 вересня 1943 року Г.Жуков доповідав Сталіну про труднощі наступу радянських військ. Його точку зору повністю поділяв Генеральний штаб. З’явились міркування щодо здійснення наступу з нового плацдарму. Але Сталін не погодився, мовляв, ще не спробували наступати, як потрібно, а вже відмовляєтесь. Треба здійснити прорив з цього плацдарму. Адже невідомо, чи зможете ви здобути новий. Наступ на Букринському плацдармі продовжувався. Загальні втрати бійців і командирів на цій ділянці фронту досягли близько 40 тис. чол. (Король В.Ю. Битва за Дніпро: героїзм і трагедія. Трибуна. – 1994. – №7–8. – С.36–37).

     Гітлерівському командуванню вдалося підтягнути оперативні резерви і відбити всі наступні атаки 1-ого Українського фронту з Букрину. З’єднання генералів Москаленка і Рибалка зазнали тимчасових невдач. Ситуація вимагала абсолютно нового рішення, і воно було прийняте. 23 жовтня 1943 року М.Ватутін одержав наказ Ставки змінити план Київської операції. У розмові по ВЧ з командуючим 1-ого Українського фронту Сталін підкреслив: «… ударом з півдня Київ Вам не взяти. А тепер подивіться на Лютізький плацдарм, який знаходиться на північ від Києва в руках 38 армії. Він хоча і менший, але місцевість там рівнинна, що дозволить використати великі маси танків. Звідти легше буде оволодіти Києвом». Наступного дня Ставка Верховного Головнокомандування прислала на ім’я свого представника маршала Г.Жукова і командувача фронтом генерала М.Ф. Ватутіна відповідну директиву. У ній було наказано провести перегрупування військ 1-ого Українського фронту з метою посилення правого крила фронту, маючи на меті найближче завдання – розгром Київського угрупування ворога і оволодіння Києвом.

     Основна ідея нової операції полягала в тому, щоб допоміжний плацдарм перетворити на головний. Перекинути війська на Лютіж і почати новий радянський наступ необхідно було в найкоротшій термін. На авіацію покладалася велика відповідальність за повітряне прикриття передислокації військ. Українські партизани мали посилити удари по залізничних комунікаціях ворога і великих залізничних станціях. Одночасно велися бойові дії на Букринському плацдармі, щоб таким чином утримувати якомога більше сил нацистів (Емельянов С., Мошанский И. Освобождение Киева. Действия войск 1-го Украинского фронта 3 ноября – 23 декабря 1943 года. – М., – 2005. – С. 12).

    За оперативно-тактичними задумами новий план операції не мав аналогів в історії воєн. За вісім-десять днів війська з Букринського плацдарму мали здійснити форсований марш на відстань у 150–200 км, переправитись через Десну і знову через Дніпро – на Лютізький плацдарм. Щоб приховати від фашистів відхід із Букринського плацдарму на північ, було виготовлено і розставлено велику кількість макетів танків і гармат. Зроблено це було так майстерно, що ворожа авіація та артилерія постійно завдавали по них ударів, аж до переходу в наступ 1-го Українського фронту північніше Києва. Перегрупуванням радянських військ керував заступник командувача 1-го Українського фронту А.А.Гречко. Згадуючи битву за Київ, він писав: «У ніч на 26 жовтня почалось перегрупування. Під страшною зливою непомітно знімались зі своїх позицій на Букринському плацдармі танкові, стрілецькі, артилерійські та інженерні частини. Переправившись на лівий берег Дніпра, вони таємно зосереджувалися в указаних їм районах і, дочекавшись ночі, почали марш уздовж лінії фронту, у район Лютізького плацдарму. Замість виведених бойових машин розставлялись макети танків, обладнувалися підставні вогневі позиції артилерійських батарей. Війська і штаби відходили з плацдармів, а частина їх радіостанцій на звичайному місці продовжувала звичайний радіообмін. Командний пункт 3-ої гвардійської армії, яка пішла, не кидав свого місця на Букринському плацдармі до 5 години 28 жовтня» (Гречко А.А. Освобождение Киева. – М., – 1973. – С.28).

     З метою заплутати німців велося будівництво несправжніх переправ на Дніпрі та імітація перекидання військ з лівого берега на Букринський плацдарм. Для маскування переправ широко використовувалися димові завіси, особливо на тих ділянка фронту, де переправа військ не проводилась. Вихід загальновійськових, танкових і артилерійських з’єднань на рубіж атаки проводився за два-три дні до початку наступу. Усі нові підрозділи тимчасово ховалися в лісах. Ураховуючи недоліки з матеріальним забезпеченням наступу з Букринського плацдарму, на Лютіж таємно довозили боєкомплекти, пальне і все необхідне для атаки. Операція на Лютежі була розрахована на швидкоплинність, що унеможливлювало можливість ужити ефективних заходів у відповідь. Вихід військ 1-го Українського фронту на Лютізький плацдарм був для німців повною несподіванкою. Німецький штаб групи армій «Південь» не зумів розкрити нового оперативного плану радянського командування. Тільки в кінці жовтня німецьке військове керівництво стало виявляти ознаки занепокоєння. Однак ні мета перегрупування, ні її масштаби, ні час активних бойових дій ворогу встановити не вдалося (Емельянов С., Мощанский И. названа праця. – С.13–14).

     Навіть коли радянські війська перейшли в наступ північніше Києва, Манштейну спочатку було не зрозуміло, чи це новий генеральний радянський наступ, чи росіяни хочуть захопити західніше Дніпра новий необхідний їм плацдарм (Манштейн Е. Названа праця. – С.594).

     Успіх майбутньої операції залежав від морально-вольових якостей бійців і командирів. Ставка це добре розуміла. Тому напередодні важких боїв особливо вагомим було слово письменника. Великий моральний вплив на війська мали виступи О.Довженка, П.Тичини, А.Малишка, О.Корнійчука, М.Бажана та інших митців української культури. З позицій на Лютізькому плацдармі з лівого берега Дніпра було видно червоне марево над Києвом, чутно було безперервні вибухи. Нацисти вели методичне руйнування міста, грабували матеріальні цінності та обладнання київських підприємств. Більшість мешканців будували оборонні укріплення, інших виганяли на німецьку каторгу. Німці намагались вигнати все населення міста. Вони розшукували жителів, використовуючи спеціально дресированих собак для полювання на людей. Тих, хто намагався врятуватися, розстрілювали і спалювали (Гончаров В. Битва за Днепр. 1943. – М., – 2007. – С.146, 168).

     Факти руйнації міста і знущання над людьми стали відомі всьому складу військ фронту. Тому відповідно до ситуації сприймалися слова письменника І.Еренбурга перед військами: «Ми повинні врятувати Київ. Ми повинні випередити факельників. Ми повинні випередити смерть. Київ чекає. Він чекає в смертельній тузі. Немає без Києва України. Немає без Києва нашої Батьківщини… Тут, біля сивого Дніпра, точаться грізні бої. Від них залежить доля Києва. Від них залежить і наша доля. Якщо – виб’ємо німців із Києва, вони покотяться до Німеччини. Німці хочуть, щоб Київ став їхньою опорою. Київ повинен стати їхньою могилою».

     На підході до рідного Дніпра майже в кожному підрозділі 1-го Українського фронту звучала улюблена пісня Є.Долматовського «Про Дніпро»:

             Біля буйних лоз та високих круч

     Пісні, як і люди, мають свою історію. Мало хто знає, що пісня «Про Дніпро» була написана ще 1941 року, коли Долматовському дивом вдалося вирватись із нацистського оточення. Політуправління фронту вимагало якогось особливого твору, щоб від його виконання запалювалися мужністю серця бійців і командирів. І цей твір народився. Є.Долматовський згадував: «Ми працювали два дні… Вночі збирають ансамбль. Пісню слухають мовчки. Наказано до завтра вивчити. Та виконати наказ не так просто. Хорова група – усі кияни – плаче, співати не може. Перше виконання пісні все ж призначено на ранок, у кавалерійському манежі. Публіка – це тисяча політпрацівників, що вийшла з оточення і проходить перевірку. Тимошенко і Березін оголошують, що зараз буде виконано нову пісню, та ансамбль ще довго мовчить, перш ніж почати. Пісня проспівана, але оплесків немає. Люди мовчки повільно встають, і в цій незручній паузі виникає знову пісня. Ансамблю довелося проспівати «Про Дніпро» ще тричі (Є.Долматовський. 50 твоїх пісень. – К., 1970. – С.114–116). Вісім останніх рядків пісні стали справжньою клятвою бійців 1-го Українського фронту:

            Кат напав на нас, ми пішли з Дніпра,

                                   (Переклад М.Терещенка)

    1-го листопада 1943 року почався радянський наступ з Буковинського плацдарму. Німці сприйняли його за початок нової радянської операції і почали підтягувати резерви з інших ділянок фронту. Тоді, у листопаді 1943 року, о 8-й годині ранку почалася шалена артилерійська підготовка 1-го Українського фронту. Позиції ворога «накрив» вогонь гармат, мінометів і «катюш». Активно запрацювала радянська авіація. Ватутін пішов на великий ризик. Фронт у бік Києва дорівнював 14 км за наявності не більше 185 стволів. Командувач «звузив» атакуючий простір до 6 км, зосередивши в середньому 380 стволів на км. Це була найвища щільність артилерії під час прориву ворожої оборони за весь попередній період Великої Вітчизняної війни. Сприятливим було й те, що розвідка до початку операції визначила більшість артилерійських позицій німців. Час початку визначило радянське командування. У глибину на 2 км оборону німців була повністю знищено. Спершу в бій вступили піхота і танки. Гітлерівське командування швидко отямилось від перших несподіваних ударів і розпочало контратакувати наступаючих. На дніпровських кручах закипіла зустрічна запекла битва. Щоб приголомшити ворога, у бій втрутилася танкова армія генерала П.Рибалка. Танки йшли в бій із увімкнутими фарами, включеними сиренами і підтримкою піхоти. Пліч-о-пліч з радянським солдатами атакували ворога воїни 1-ої окремої чехословацької бригади полковника Л.Слободи. 4-го листопада 1943 року кровопролитні зустрічні атаки продовжувалися. Командування 1-го Українського фронту вміло маневрувало резервами, а в Манштейна їх уже не було. У результаті різноманітних перегрупувань і рокіровок на Лютізькому плацдармі було створено перевагу в піхоті у три рази, артилерії – 4,5 і танках – у 9 разів (Історія Української РСР. Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу (1941–1945) – К., – 1977. – С.284).

     5 листопада 1943 року намітився різкий перелом у ході битви за Київ. 60-та армія Черняхівського вже обійшла Київ з південного заходу. Злякавшись оточення, німці почали відходити з боями з району Києва. Армія Москаленка долала ворожий опір у передмістях.

     Уранці 6 листопада 1943 року радянські війська увірвались у столицю України. Пограбоване і напівзруйноване місто зустрічало своїх визволителів.

     День 6 листопада став для киян днем позбавлення від жахів нацистської окупації (195 тисяч киян було закатовано гітлерівськими катами, 100 тисяч вивезено на примусові роботи до Німеччини, із 850 тисяч населення в місті залишилося не більше 180 тисяч). З міських руїн почали з’являтися люди, вони кидались в обійми бійцям і командирам 1-го Українського фронту. М.С.Хрущов у своїх мемуарах згадував, як палаючим Хрещатиком між танків, машин і піхотинців бігав блідий, напівхворий чоловік істерично кричав: «Я єврей, я єдиний єврей, який залишився у цьому місті». Як покаже час, його слова були майже правдою. У спеціальній телеграмі, на ім’я Сталіна М.Ватутін і М.Хрущов доповідали про визволення столиці від німецько-фашистських загарбників. Німецькі втрати визначались в 15 тисячах убитих, близько 46 тисячах поранених, сотнях знищених одиниць німецьких танків, літаків та інших одиниць бойової техніки. Про втрати 1-го Українського фронту мова не йшла. Через 50 років після війни працівники Інституту історії НАН України у співавторстві з іншими вченими нарешті встановили справжні розміри втрат радянських військ під час визволення Києва, які на 6 листопада 1943 року становили 260 тисяч (Історія України. Навчальний посібник. – К., 1997. – С.322).

     Того ж дня Москва салютувала визволителям Києва, і вперше за війну пролунало 24 залпи з 324 гармат.

     Життя поволі поверталося на береги Дніпра.

    

З нагоди відзначення 70-річчя визволення Києва від фашистських загарбників голова Київської міської державної адміністрації Олександр Попов ініціював заснування пам’ятного нагрудного знака. Під час сесійного засідання 84 депутати Київради підтримали відповідне рішення.        Заснували пам’ятний нагрудний знак «70 років визволення Києва від фашистських загарбників» для вручення учасникам визволення та оборони столиці України – міста Києва від фашистських загарбників.

    Від щирого серця вітаємо ветеранів Великої Вітчизняної війни з річницею визволення столиці України. Зичимо міцного здоров'я, щастя, радості та сімейного благополуччя! Київ живий і вічно вдячний героям, які не шкодуючі своїх сил та життя блискуче розгромили фашистських загарбників і захистили рідне місто та свою Батьківщину. Дякуємо вам за мирне небо.