Субота, 18.11.2017, 02:51
Бiблiотека  коледжу радіоелектроніки
Вітаю Вас Гость | RSS
Головна Реєстрація Вхід
Меню сайту

Рекомендуємо

Форма входа

Хмарка тегів
Інтернет ВИшивка ВНЗ Болонський процес ВУЗы Украины Bologna Process Українська література Письменник education europe выставка день библиотекаря інформаційні технології акції виставка Еллан-Блакитний історія Іноземна мова онлайн образование онлайн освіта англійська мова english английский язык освітні сервіси google физика facebook Тарас Шевченко 200 років Ліна Костенко Освіта Європа 2014 ДРПБК 2014/2015 навчальний рік підручники Графік 2014-2015 скачати ЛІТЕРАТУРА Ювілей 120 років 3ds max AutoCAD Autodesk Fusion 360 Ultimate Inventor Professional Maya Revit автоматичне оформлення списку літер #Грибоедов220 журнал Chip Computer Bild Computerworld Linux Format Upgrade Windows IT Pro/RE #Пастернак125 125 лет бібліотека ДРПБК 85 років викладачам день вишиванки Ukrainian Embroidery 10 - 11 клас Гудзик роман Акція 30-та річниця Чорнобильської катаст Франко160 Іван Франко письменники Франко ІванФранко 1 червня World Kissing Day 150 РОКІВ англійський письменник фотовиставка onuka радіодиктант українська мова новини аудіокнига аудіокниги академічна доброчесність антиплагіат академічна чесність плагіат конкурс літературний календар Історія України рік Японії Фудошинкан Англійська Історик бібліограф бібліотека 55 років ДРПБК

Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 557

Головна » 2014 » Січень » 11 » Василь Михайлович Еллан-Блакитний – 120 років від дня народження
10:56
Василь Михайлович Еллан-Блакитний – 120 років від дня народження

 
    Василь Еллан-Блакитний (Елланський Василь Михайлович)
                         (12 січня 1894 — 4 грудня 1925)
     Поет, журналіст, політичний і державний діяч, публіцист Редактор урядової газети «Вісті ВУЦВК» та деяких інших видань
     Кожна історична епоха висуває людей, у чиїх біографіях вона відсвічує, ніби в ясному кристалі. Такою була й біографія В.М.Елланського (літературні псевдоніми — Василь Еллан, В.Блакитний, Валер Проноза, А.Орталь та ін.).
     Народився 12 січня 1894 р. в с. Козел (тепер — Михайло-Коцюбинське) на Чернігівщині в родині священика. Батько помер, коли малому Василеві було чотири роки. Родина, в якій було ще троє дітей, опинилася в матеріальній скруті. Вчитися Василь мусив піти, за прикладом старшого брата, у Чернігівську бурсу, а потім — у духовну семінарію, якої щиро не любив. По закінченні четвертого класу (1914) вступив на економічне відділення Київського комерційного інституту, де вже навчався його давній, ще з бурси, товариш — П.Тичина. Соціально-економічні дисципліни, що викладалися тут, були, як свідчать біографи, до душі молодому В.Елланському, але інститут він теж не закінчив: "сурмами світовими 17-й рік заграв" (В.Сосюра) і недавнього студента захопив вир революції.
     А до того, ще в Чернігові, були відвідини разом з П.Тичиною та іншими знаменитих "субот" у вітальні М.Коцюбинського, перші вірші та доброзичлива увага майстра.
     Від революційних гуртків, від товариств "просвіти" та участі в організації повітового селянського з’їзду на початку літа 1917 р. В.Елланський приходить до партії українських есерів, стає її активістом, а незабаром головою її Чернігівського губернського комітету.
     Може видатись дивним, що на початку того ж року він пише зовсім не "есерівський" за духом вірш про майбутню Україну, шляхами якої ідуть люди "з блакиттю в душі і червоним прапором в руках... О, Україно моя,— це гордість, надія твоя — пролетарі, твої діти!" ("Україні"), Можна гадати, що в свідомості В.Блакитного (це вже був постійний псевдонім його як публіциста) поки що співіснували й есерівсько-селянський, і пролетарський "соціалізм". Проте як член губернської ради селянських депутатів, він нерідко приставав до лівих, а то й до більшовицьких гасел. На початку 1918 р. значна частина членів УПСР за активної участі В.Блакитного пориває з основним її ядром і створює партію українських лівих есерів. За назвою свого центрального органу — газети "Боротьба", редактором якої був В.Блакитний — її члени стали називати себе боротьбистами, пізніше — українськими комуністами-боротьбистами.
     Діяльність партії боротьбистів зазнала чимало необґрунтованих закидів (аж до "контрреволюційності"), що довгий час зводилися проти неї офіційною історичною наукою. Боротьбисти, без сумніву, були однією з найлівіших партій української революційної демократії. У 1919—1920 рр. вони спільно з більшовиками входили до складу радянських урядів України.
     Співробітництво, щоправда, не було безконфліктним, боротьбисти вели полеміку з більшовиками, цілком слушно закидаючи їм недооцінку національного питання й небажання визнати широкий спектр суверенних прав Української держави, що тільки-но створювалася за радянським сценарієм.
     У березні 1920 р. боротьбисти об’єдналися з КП(б)У. їхній вступ мав неабияке позитивне значення для цієї партії, сприяючи налагодженню її зв’язків з українським селянством та українською інтелігенцією, посиленню державної уваги до питань української культури. Історично підтверджена і правота принципових, хай публічно нечисленних, виступів цих "новобранців" проти шовіністичних та націонал-нігілістичних тенденцій у партії й державі ("опозиційна" промова В.Блакитного на V конференції КП(б)У в листопаді 1920 р., пізніша боротьба О.Шумського проти провокаційної політики Л.Кагановича).
     Трагічний фінал колишніх боротьбистів у 30-ті роки відомий: майже всі вони були знищені фізично та очорнені морально,— посмертно цієї долі не уникнув, зокрема, і В.Еллан-Блакитний.
     В.Блакитний був безпосереднім учасником багатьох важливих подій в Україні. За часів Центральної ради він потрапив до Лук’янівської в’язниці за антиурядову відозву "До робітників і селян України", потім брав участь у створенні підпільної друкарні в Одесі, очолив повстання проти гетьмана в Полтаві, під час наступу Денікіна керував київським підпіллям боротьбистів, переховуючись у сторожці на Байковому цвинтарі. З 1920 р. він, крім редагування "Вістей", очолює колегію Всевидаву (об’єднане державне видавництво республіки), активно працює як публіцист і громадський діяч.
     У мирні роки свої службові пости й досить високе становище в державних органах В.Блакитний використовує переважно для збирання сил української літератури, культури загалом. Декого з майбутніх відомих письменників, як, скажімо, Остапа Вишню, він витяг з підвалів ЧК і залучив до роботи в "Вістях", багатьом допоміг у їхньому творчому й громадянському становленні. З його іменем пов’язане створення тижневика-додатка до "Вістей" — "Література. Наука. Мистецтво" (пізніше — "Культура і побут"), журналів "Всесвіт" і "Червоний перець". Одне з перших літературних об’єднань після 1920 р. в Україні — спілка пролетарських письменників "Гарт" — теж було засноване з ініціативи В.Блакитного, який його і очолив. До "Гарту" входили вже відомі на той час письменники — П.Тичина, М.Хвильовий, В.Сосюра, М.Йогансен, І.Кулик, В.Поліщук та ін.
     З раннього дитинства В.Еллан-Блакитний хворів на тяжку недугу серця, яка й звела його в могилу на 32-му році життя — 4 грудня 1925 р. Згодом ім’я поета було надовго приречене на забуття, лише після 1956 р. знову почали видавати його твори.
     Повсякденна напруга життя революціонера, одного з "перших хоробрих", спади й піднесення боротьби, сувора й знадлива романтика "червоних зір", ілюзорні, хоча й поширені свого часу, сподівання на світову революцію — без усього цього не збагнути ні пафосу поезії В. Еллана, ні самої його кипучої натури. Син своєї драматичної доби, її романтик, а почасти, в душевних глибинах, і її трагік — таким він був у житті й творчості.
     У ранніх віршах В.Еллана (вони відомі від 1912 р.) поетичну індивідуальність автора ще нелегко помітити за популярними поетизмами тих часів і досить віддаленими відгомонами таких поетів, як М.Вороний, О.Олесь, Г.Чупринка. Різнотонна й мозаїка мінливих юнацьких настроїв, проте невдовзі в ній починають домінувати вольові, оптимістичні мотиви — "Той не буде плазом долі, хто гартується в огні!" ("Юний лад"). Характерно, що в антивоєнних віршах 1915 р., поруч з інтонаціями громадянської поезії О.Олеся ("Сумирним"), явно відчутні перегуки з образністю і лексикою віршів Маяковського.
     У лютому 1917 р. написана вже згадувана поезія в прозі "Україні" (із старих зшитків) — твір цілком своєрідний в тогочасній українській поезії, хоча, звичайно, не все в ньому сприйме сучасний читач. У своєму пориві до соціалістичного ідеалу молодий поет виявляв такий безоглядний максималізм — "Хай зникне Минуле в ім’я Будучини!»,— на догоду якому ладен був вирубати вишневі садки і висадити в повітря старовинні церкви. Двома-трьома роками пізніше ці лівацькі екстреми зазвучать і в творах деяких інших поетів, що зазнали впливів ура-революційного утопізму (дехто із співців космізму, футуристів тощо). Стосовно ж В.Еллана треба сказати, що згадані мотиви аж ніяк не дають права уявляти його в ролі апологета того тупого нищення, яке завдало в пожовтиеві часи стільки шкоди нашому суспільству.
     Написаний у тому ж році вірш "Вперед" ("Ні слова про спокій! Ні слова про втому!") став у поезії В.Еллана віхою, що позначила вступ автора в період творчої зрілості. Витриманий у "традиційних" маршових тонах, він був перейнятий таким щирим і палким поривом, що мимоволі пригадуються мотиви Лесі Українки. Недарма зустрінемо тут і парафразу з її відомих рядків — "вже грають-палають досвітні огні".
     Про вплив, який мала поезія В.Еллана-Блакитного в пореволюційні роки, свідчить автобіографічний вірш М.Бажана "Дебора". Революційна романтика, яка в Умані 1920—1921 рр. захмелювала майбутнього поета і його друзів, асоціювалася головним чином з іменами трьох українських співців своєї доби: "...Вчать нас нечуваних нами пісень Тичина, Блакитний, Чумак". Звичайно, В.Еллан не дорівнював поетичним талантом органному поліфонічному П.Тичині, не дихали його вірші й тим глибоким "переливним" ліризмом, яким зачаровував своїх читачів В.Чумак, але його поезія теж мала свою художню силу й принадність. Це твори високої вольової напруги, що імпонували сучасникам своїми рвучкими гаслами й конденсованими образними «формулами» соціальних переживань. Тому й програмові, як їх часто називали, вірші Еллана несли в собі прикмети справжньої лірики. Це була розповідь про час, але воднораз і про себе.
     Добре відома поетизація ним героїки "перших хоробрих" жодною мірою не зводиться до ідеалізації якого-небудь гуртка змовників, купки бунтарів — поет прекрасно знав і відчував (або, принаймні, вірив), хто стоїть за цими "першими":
                                   Муром затято обрій.
                                   Вдарте з розгону: р-раз...
                                   Ми — тільки перші хоробрі, 
                                   Мільйон підпирає нас.
                                                       ("Удари молота")
     Образний світ поезії В.Еллана (основна частина його лірики була написана в 1917—1920 рр., склавши збірку "Удари молота і серця") — це світ, яким бачить його революціонер, що визнав за закон свого життя боротьбу й саможертовність (з усім її аскетизмом і... неувагою до "простих" життєвих реалій тих самих "мільйонів", за які він бореться). Світ, що має широкі просторові координати: від тюремної камери ("До берегів") і київської вулиці до Кремля, Будапешта, Парижа, цілої Європи і, зрештою, планети. Це світ повстань і битв, кривавий світ громадянської війни: "Хтось холодний, хтось недобрий гримнув здалеку з гармат: засвітив огнями обрій.— Бонапарт? Айхгорн? Мюрат? ("Канонада"), Світ, в якому "кожен день мобілізації й черги, з остюками хліба крайки", але в якому навіть це притишене визнання супроводжується застережливим окликом ліричного героя, точніше, його другого, непіддатного хитанням і паніці, "я": "Хто там співає тужливі пісні? Хто там співає?" ("На обважнілі...").
     Поетичні уявлення про дійсність концентруються в цьому світі здебільшого навколо новітньої соціальної символіки й близької до неї системи понять-образів. Тут і такі характерні для В.Еллана "зорі", зрозуміло, червоні ("І над розвіяністю хмар червоні зорі... зорі"), і "комуна" ("Слово "комуна", як постріл, слово "комуна", як спів"), і різні "буруни" та "бурі", і Кремль, як антитеза "Бастіліям" ("Бастілія"), і знов-таки суто елланівські "удари молота" в такт з "ударами серця", і взаємоуподібнення — в широкому образному застосуванні — нервів і струн ("Нерви — як струни" — "Маніфестація"): "Простяглися напружені струни. Червоні нерви оголила земля" ("Бастілія"). Червона барва взагалі домінує в творах В.Еллана, її поетична семантика не потребує пояснень (але в нього, переважно в ранній ліриці, превалюють романтичні мрійливі блакитна та синя барви, недарма перша з них стала псевдонімом поета).
     У системі символів і образних понять автора інколи зустрічаються і схвальні згадки про якобінський терор, який "промерзло згадує Париж", про "червоний жах", який несе радянське військо інтервентам-панам. Більшовицькі ідеологічні догми тут брали верх над поглядами поета, людини гуманної й чутливої. Але не в цих крайнощах пізнаємо справжнього В.Еллана-Блакитного, а в тому глибинному трагіко-героїчному пафосі подвигу й самопожертви, з яким він стверджує суворі закони свого часу: "За життя розплата тільки кров’ю, тільки смертю переможеш смерть"("Повстання").
     Широку популярність принесли В.Еллану такі вірші, як "Вперед", "Після Крейцерової сонати". "Червоні зорі", "Удари молота", "На чатах", "В розгулі" та ін., сповнені високої й водночас щироліричної патетики, витримані здебільшого в закличній інтонації, позначені експресивно-лаконічною манерою вислову і разом з тим позбавлені риторично-декламативного фальцету, характерного для досить численних зразків поезії революційного "авангарду".
    Але є у В. Еллана і вірші конкретно-розповідної тональності, і серед них — "Повстання", один з найкращих у його спадщині. Вірш натхнений глибоким особистим почуттям — говориться про спробу повстання проти гетьмана, здійснену в Чернігові А.Заливчим, молодим письменником і близьким товаришем В.Еллана по партії боротьбистів. Повстання було придушене, А.Заливчий загинув. Поетика відповідає тут темі і сюжету. Щойно згадану інтонаційну експресію змінюють у "Повстанні" неквапні оповідні ритми; майже емблематичну символіку — докладні предметні описи з виразними деталями; "монохромну" бадьорість — гіркувата сполука невимовного жалю з утвердженням, освяченням героїчного подвижництва. Трагічний фінал подій постає у всій своїй суворій простоті:
                                      ...А надвечір — все укрив туман,
                                      Сніг лягав (так м’яко—м’яко танув...)
                                      На заціплений в руках наган,
                                      На червоно-чорну рану.
                                                                       ("Повстання")
     Поет не мав права мовчати, що "хтось вночі заломить у смертельній тузі руки"; тому вірш завершується рядком:
                                     — Го-го-го... Приходьте,
                                     Повоюймо!
                                                              ("Ранок")
    Хоч би скільки говорилося тепер (хай справедливо) про історичні ілюзії і виправдані сподівання, — не було світовідчуття, яким жило в епоху В.Еллана, всупереч усякому лиху і труднощам, багато людей, особливо молодшого покоління. То були інші часи — часи першопочинань, а не їхніх деформованих наслідків.
     Досить точну характеристику В.Еллана — соціального лірика — дав В.Поліщук у невеликій нотатці "Залізний птах поезії" (1925): "Патетична й схематична мова поезії Еллана першої доби має основою як попередній передреволюційний розвиток української поезії, так і той прокламативний з узагальненими схемами характер перших років Жовтневої революції, коли легше було бачити величезні скиби і обсяги її розвитку, ніж деталі того побуту, який не можна назвати побутом. І ту добу повинен був відповідно відобразити Василь Еллан своїми сконцентрованими поезіями".
     Як редактор "Вістей" В.Блакитний часто виступав і в "амплуа" Валера Пронози — поета-сатирика, який по-своєму коментував і роз’яснював події внутрішнього й міжнародного життя. Упродовж 1924—1925 рр. він видав три книжки цієї віршованої газетної сатири — "Нотатка олівцем", "Радянська гірчиця", "Державний розум". Здебільшого це відгуки на конкретну подію, на винесений в епіграф свіжий факт — вірш-репліка, вірш-фейлетон, вірш-епіграма, що дає йому належне висвітлення і оцінку.
     Тісна прив’язаність до "злоби дня", а часом і кваплива приблизність літературного виконання ("фразою-сирцем бий, публіцисте",— реагував на такі випадки В.Маяковський) полишають сьогодні за значною частиною цієї сатиричної поезії головним чином історико-літературне і, сказати б, історико-соціологічне значення. Але було у Валера Пронози й чимало талановитого, дотепного — досить згадати такі, присвячені різним темам, вірші, як "Чванько", "Пісенька з прозаїчним кінцем", "Лулу", "Тиша в Гамбурзі", "Героїчна поема", "Патріотична присяга", "Плакат на вулиці" та ін. І якщо поет часто не уникав ідеологічних загострень, то він також висловлював і певні своєчасні застереження, скажімо, від крайнощів антирелігійної пропаганди ("Крути, та не перекручуй"), чи від надуживання іменем Леніна ("Про розум").
     Автором "веселих і влучних пародій на українських поетів" назвав Еллана (тут — Маркіза Попелястого) М.Зеров. Справді, він умів іронічно "перевтілюватись" у Я.Мамонтова, Я.Савченка, Н.Кибальчич, В.Тарноградського та інших авторів, комічно акцентуючи найхарактерніше в їхніх стильових манерах.
     Творчу багатогранність В.Блакитного-письменника засвідчують і низка його новелістичних етюдів та начерків ("Фабрична", "Лист без адреси", "Наші дні" та ін.), і значна за обсягом публіцистична проза політичної та загальнокультурної тематики, а також низка вагомих статей і виступів із питань літератури й мистецтва.
     Політична публіцистика В.Блакитного, регулярно ведена ним на шпальтах "Боротьби", а потім "Вістей", відбиває складні перипетії революції й громадянської війни в Україні. Статті письменника мають розглядатися у світлі об’єктивного прочитання нашої історії, хоча чимало його оцінок не втратили свою актуальність, надто в публікаціях 1919—1920 рр., насичених духом полеміки з більшовиками в національному та селянському питаннях.
     Автор "Червоних зір" був одним з перших теоретиків і критиків української літератури. Рівнем і духом історичної самосвідомості часу обумовлені його статті й виступи з питань літератури й культурного будівництва в Україні.
     Визначальною в естетико-літературних міркуваннях В.Блакитного була ідея соціальної ролі мистецтва, його пізнавального й суспільно-дієвого значення. "Наука, література, мистецтво,— писав він,— не самі по собі, не "цінність в собі", а лише засоби в руках людини для пізнання світу і зміни його". Це вислів в стилі тургенєвського Базарова: "цінність в собі" мистецтво обов’язково повинно мати! — а все ж на перше місце висунуто гносеологічну функцію мистецтва, а отже, й вимогу його правдивості, істинності свідчень про світ: теза принципово важлива в умовах часу, коли досить наполегливо проповідувались лівацькі погляди, що зводили суть мистецтва до "життєбудівництва" (без "життєпізнання"), організації почувань.
     Згідно з тогочасними уявленнями соціальність мистецтва В.Блакитний часто трактував як майже всеохопну "класовість" (хоча у статті 1919 р. "До проблеми пролетарського мистецтва" ще справедливо іронізував із "жермін пролетарського мистецтва", які звужують все людське до класового). Це зумовлювало вузькість критеріїв, помітну в деяких його судженнях та оцінках.
     Водночас незаперечна плідність і перспективність ряду конкретних думок, висловлених критиком із питань літератури і мистецтва. Він піддавав, наприклад, дедалі глибшій критиці пролеткульт, з остаточною ясністю кваліфікувавши його 1925 р. як "революційну" маніловщину, в основі якої лежить "віра у всемогутню силу кабінетного плану, декрету, тез чи резолюції". Оволодіти "всім цінним із здобутків попередніх поколінь, не замикаючись у рамках якоїсь "своєї", специфічно пролетарської культури",— так мислив В.Блакитний магістральну лінію пожовтневого культурного розвитку. Значення ідейної тенденції в художньому творі він незмінно підкреслював, але Гюго розуміння взаємовідносин тенденційності й життєвої правди все ж давало певний творчий простір для тогочасного "пролетарського письменника"... "Освітлюємо всі питання, викриваємо цілу правду, але рішуче боремося з настроями підупаду, пасивізму, розхлябаності, здохлятини в нашому робітничо-селянському суспільстві... Не просто говоримо: трудно нам, зле живеться,— але направляємо думку і почуття того, як би із сучасних умов вирватись".
     В.Блакитному були чужі сектантство й курс на привілейовану "пролетарську" групівщину в літературі. Він об’єднував талановиті сили тогочасного письменства несмежно від їхніх поглядів і стильових симпатій. "Єдиним критерієм, — писав він, наприклад, у вступній нотатці до першого номера журналу "Шляхи мистецтва",— для редакції буде художність твору і його поступовість без жодної вузької фракційності, без обмеження якоюсь школою ми напрямком". Настанова, що явно протистояла груповій нетерпимості "напостовства".
     В.Еллан-Блакитний був дбайливим будівником нової України та її національної культури. Закликаючи зробити у країнську мову "мовою Жовтня", він мав на увазі передусім широке її впровадження в усі сфери державного й суспільного життя: досить сміливе бажання для 1922 р., коли "Вісті" лише недавно перестали бути "Известиями", а центральний орган КП(б)У — газета "Коммунист" — виходив російською мовою!
     Він написав небагато і рано пішов із життя. Але твори його не забулися — передусім поезії з широко відомої свого часу збірки "Удари молота і серця" (1920). А ті, хто знав його особисто, зберегли про нього світлий і теплий спогад. "Червоно-блакитна людина", "горів у жадобі великій" (Остап Вишня), "ніжний лірик в одязі комісара суворих часів" (Б.Антоненко-Давидович), "повний революційної електрики" (В.Сосюра), "перший український поет-комунар" (М. Хвильовий), "мій найближчий" (П.Тичина) — це тільки окремі й найстисліші витяги з характеристик, що залишили українські письменники старшого покоління про Василя Еллана-Блакитного.
     За визнанням М.Зерова, був "сильною, впливовою постаттю" на літературному полі.
     В.Еллан — яскрава й характерна постать письменника й діяча з фаланги "перших хоробрих", талановитого поета і публіциста, в революційній романтиці якого злилися і безсумнівна правда свого часу і його складні історичні ілюзії.
 
 
 
 
Переглядів: 499 | Додав: fedor | Рейтинг: 0.0/0
Пошук на сайті

Пошук схем
РадиоЛоцман - поисковая машина схем в www

Facebook

Свято дня
Календар України

Погода

Архів записів

Друзі сайта
  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz

  • Статистика

    Онлайн всього: 1
    Гостей: 1
    Користувачів: 0

    Copyright MyCorp © 2017 Створити безкоштовний сайт на uCoz