Неділя, 19.11.2017, 23:28
Бiблiотека  коледжу радіоелектроніки
Вітаю Вас Гость | RSS
Головна Реєстрація Вхід
Меню сайту

Рекомендуємо

Форма входа

Хмарка тегів
Інтернет ВИшивка ВНЗ Болонський процес ВУЗы Украины Bologna Process Українська література Письменник education europe выставка день библиотекаря інформаційні технології акції виставка Еллан-Блакитний історія Іноземна мова онлайн образование онлайн освіта англійська мова english английский язык освітні сервіси google физика facebook Тарас Шевченко 200 років Ліна Костенко Освіта Європа 2014 ДРПБК 2014/2015 навчальний рік підручники Графік 2014-2015 скачати ЛІТЕРАТУРА Ювілей 120 років 3ds max AutoCAD Autodesk Fusion 360 Ultimate Inventor Professional Maya Revit автоматичне оформлення списку літер #Грибоедов220 журнал Chip Computer Bild Computerworld Linux Format Upgrade Windows IT Pro/RE #Пастернак125 125 лет бібліотека ДРПБК 85 років викладачам день вишиванки Ukrainian Embroidery 10 - 11 клас Гудзик роман Акція 30-та річниця Чорнобильської катаст Франко160 Іван Франко письменники Франко ІванФранко 1 червня World Kissing Day 150 РОКІВ англійський письменник фотовиставка onuka радіодиктант українська мова новини аудіокнига аудіокниги академічна доброчесність антиплагіат академічна чесність плагіат конкурс літературний календар Історія України рік Японії Фудошинкан Англійська Історик бібліограф бібліотека 55 років ДРПБК

Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 557

Головна » 2013 » Січень » 8 » Стус Василь Семенович – 75 років
12:08
Стус Василь Семенович – 75 років
 
     Василь Семенович Стус (народився 6 січня 1938, село Рахнівка Гайсинського району Вінницької області — помер 4 вересня 1985, табір ВС-389/36-1 біля села Кучино, Пермської області) — український поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, правозахисник. Один із найактивніших представників українського культурного руху шістдесятників. Герой України.
     За власні переконання в необхідності української культурної автономії творчість Василя Стуса була заборонена радянською владою, а сам поет був на 12 років позбавлений волі.
     Біографія
      Народився в селянській родині, був четвертою дитиною в родині. У 1939 році батьки — Семен Дем'янович та Ірина Яківна — переселилися в місто Сталіно (нині Донецьк), аби уникнути примусової колективізації. Батько завербувався на один із хімічних заводів. Ще через рік (1940) батьки забрали туди своїх дітей.
     Молодий Василь Стус у 1944—54 Василь навчався у донецькій міській середній школі № 265 і закінчив її зі срібною медаллю. Василь вступив на історико-літературний факультет педагогічного інституту міста Сталіно. У студентські роки Стус постійно і наполегливо працював у бібліотеці. У студентські роки Стус разом з Олегом Орачем, Володимиром Міщенком, Анатолієм Лазаренком, Василем Захарченком, Василем Голобородьком був членом літературного об'єднання «Обрій».
     Закінчивши 1959 навчання з червоним дипломом, три місяці працював учителем української мови й літератури в селі Таужне Кіровоградської області, після чого два роки служив в армії на Уралі. Під час навчання і служби став писати вірші. Тоді ж відкрив для себе німецьких поетів Ґете і Рільке; переклав близько сотні їх віршів. Ці переклади було згодом конфісковано і втрачено. 1959 у «Літературній Україні» опублікував свої перші вірші з напутнім словом Андрія Малишка.
     Працював учителем української мови та літератури у середній школі № 23 м. Горлівки. Згодом був підземним плитовим на шахті «Октябрьська» в Донецьку.
     З березня по жовтень 1963 — літературний редактор газети «Социалистический Донбасс». Зокрема, працював в україномовній частині редакції цієї газети (українською було підготовлено і вийшло декілька чисел цієї газети). Вступив до аспірантури Інституту літератури Академії наук УРСР ім. Т. Шевченка у Києві із спеціальності «Теорія літератури». За час перебування в аспірантурі підготував і здав до видавництва першу збірку творів «Круговерть», написав низку літературно-критичних статей, надрукував кілька перекладів із Ґете, Рільке, Лорки. Належав до Клубу творчої молоді, який очолював Лесь Танюк.
     У вересні 1965 під час прем'єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» в Києві взяв участь в акції протесту. Стус разом з Іваном Дзюбою, В'ячеславом Чорноволом, Юрієм Бадзьом закликав партійних керівників і населення столиці засудити арешти української інтелігенції, що стало першим громадським політичним протестом на масові політичні репресії в Радянському Союзі у післявоєнний час. За участь у цій акції його відраховано з аспірантури.
     Роки тимчасових робіт (1965–1972) стали найщасливішими роками його життя. Хоча з моменту виступу у кінотеатрі за ним й слідкували агенти КДБ, він часто їздив з друзями в подорожі, в ці роки він й знайшов свою кохану.
     Не можна також й оминути того великого значення, якого набула для нього робота в архіві. Заробляв на життя, працюючи у Центральному державному історичному архіві, згодом — на шахті, залізниці, на будівництві, в котельні, в метро. З 1966—72 — старший інженер у конструкторському бюро Міністерства промисловості будматеріалів УРСР.
     1965 одружився з Валентиною Василівною Попелюх. 15 листопада 1966 у них народився син — нині літературознавець, дослідник творчості батька Дмитро Стус.
     Пропозицію Стуса опублікувати 1965 свою першу збірку віршів «Круговерть» відхилило видавництво. Незважаючи на позитивні відгуки рецензентів, було відхилено і його другу збірку — «Зимові дерева». Однак її опублікували в самвидаві. У 1970 книжка віршів поета «Веселий цвинтар» потрапила до Бельгії і була видана в Брюсселі.
     У відкритих листах до Спілки письменників, Центрального Комітету Компартії, Верховної Ради Стус критикував панівну систему, що після відлиги стала повертатися до тоталітаризму, відновлення культу особи та порушення прав людини, протестував проти арештів у середовищі своїх колег. На початку 1970-х приєднався до групи захисту прав людини. Літературна діяльність поета, його звернення у вищі партійні інстанції з протестами проти порушення людських прав і критичними оцінками тогочасного режиму спричинили арешт у січні 1972.
     12 січня 1972 року — перший арешт; впродовж майже 9 місяців поет перебував у слідчому ізоляторі. Саме тоді було створено збірку «Час творчості». На початку вересня 1972 київський обласний суд звинуватив його в «антирадянській агітації й пропаганді» та засудив до 5 років позбавлення волі і 3 років заслання. Покарання відбував у мордовських і магаданських таборах. Весь термін ув'язнення перебував у таборах Мордовії. Більшість віршів, що Стус писав у таборі, вилучалася і знищувалась, лише деякі потрапили на волю через листи до дружини. По закінченню строку, Стуса 1977 вислали в Матросове Магаданської області, де він працював до 1979 на золотих копальнях.
     Повернувшись восени 1979 до Києва, приєднався до гельсинської групи захисту прав людини. Попри те, що його здоров'я було підірване, Стус заробляв на життя, працюючи робітником на заводі: спочатку, з жовтня 1979 до січня 1980, формувальником II-го розряду ливарного цеху на заводі ім. Паризької комуни, після цього і до арешту — працював в цеху № 5 українського промислового об'єднання «Укрвзуттєпром» фабрики взуття «Спорт» намажчиком затяжної кромки на конвеєрі. У травні 1980 був знову заарештований, визнаний особливо небезпечним рецидивістом і у вересні засуджений на 10 років примусових робіт і 5 років заслання. Відмовився від призначеного йому адвоката Віктора Медведчука, намагаючись самому здійснити свій захист. За це Стуса вивели із зали суду і вирок йому зачитали без нього. В одному з листів, адресованому світовій громадськості (жовтень 1980), відомий російський правозахисник А. Сахаров розцінив вирок Стусові як ганьбу радянської репресивної системи.
     Про методи захисту, які використовував Медведчук, свідчить «Хроника текущих событий»: «Адвокат у своїй промові сказав, що всі злочини Стуса заслуговують покарання, але він просить звернути увагу на те, що Стус, працюючи у 1979–1980 рр. на підприємствах Києва, виконував норму; крім того, він переніс тяжку операцію шлунка. Після промови адвоката засідання суду було перервано. 2 жовтня засідання почалося прямо з читання вироку (таким чином, у Стуса було вкрадене належне йому за законом „останнє слово")».     
     Стусові, що з листопада 1980 перебував у таборі ВС-389/36-1 в Кучино (тепер Чусовського району Пермського краю, Росія), заборонили бачитися з родиною, останнє побачення було навесні 1981. Однак його записи 1983 вдалося переправити на Захід.
     Загибель
     Табірними наглядачами знищено збірку з приблизно 300 віршів Стуса. На знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з політв'язнями він кілька разів оголошував голодування. У січні 1983 року за передачу на волю зошита з віршами на рік був кинутий у камеру-одиночку. 28 серпня 1985 року Стуса відправили до карцеру за те, що читаючи книгу в камері, він сперся ліктем на нари (хоча це й не порушення режиму; офіційна причина, за свідченням співв'язнів поета, була наклепом). На знак протесту він оголосив безстрокове сухе голодування. Помер в ніч з 3 на 4 вересня, можливо, від переохолодження. За офіційними даними причина смерті — зупинка серця. Товариш Стуса, також колишній політв'язень, Василь Овсієнко поруч із цією версією висував припущення про загибель від удару карцерними нарами, цілком імовірно, зумисне підлаштовану наглядачами.
     Смерть поета приховувалась радянською владою від його друзів-дисидентів до середини жовтня. Дружина — Валентина Попелюх — одержала повідомлення про смерть чоловіка вранці п'ятого вересня. Всупереч її проханню, поховання відбулось без присутності рідних. Права на перепоховання адміністрація не надавала до завершення терміну ув'язнення. Особисті речі Стуса також здебільшого не повернулись до його родини.
     Похований на табірному цвинтарі у с. Борисово Чусовського району Пермської області.
     Вшанування пам'яті
     Пам'ятник Василю Стусу у Вінниці, на майдані Василя Стуса у листопаді 1989, завдяки клопотанням рідних і однодумців, поета разом із побратимами Юрієм Литвином і Олексою Тихим, що також загинули в таборі ВС-389/36 селища Кучино, перепоховали в Києві на Байковому кладовищі.
     1991 Стуса посмертно відзначено Державною премією ім. Т. Шевченка за збірку поезій «Дорога болю» (1990).
     Поезія Василя Стуса характеризується ліричністю, мелодійністю, її основу становить усвідомлення внутрішньої свободи, готовності до боротьби за кращу долю народу і України. Проте поступово домінуючими в творах поета стали песимістичні настрої, зневіра, породжені «соціалістичною» дійсністю. Після смерті поета в Україні видано збірки «Поезії» (1990), «Вікна в позапростір» (1992), «Золотокоса красуня» (Київ, 1992), «І край мене почує» (Київ, 1992), «Феномен доби», написано у 1970–1971 рр. (Київ, 1993), Твори в шести томах, дев'яти книгах (Львів, 1994—95; ред. Д. Стус і М. Коцюбинська) та спогади «Не відлюбив свою тривогу ранню…».
     За поезіями Стуса здійснено вистави: поетична композиція (1989, Львівський молодіжний театр), «Птах душі» (1993, київський мистецький колектив «Кін»), «Іду за край»(2006, Національний академічний театр російської драми ім. Лесі Українки, Київ) та інші. Пам'яті Стуса присвячено документальний фільм «Просвітлої дороги свічка чорна» (1992, «Галичина-фільм»). У селі Рахнівка відкрито меморіальну дошку та пам'ятник поету. Твори Стуса введено до шкільної програми з української літератури. Засновано премію імені Василя Стуса.
     2 червня 2004 року в Державному центрі театрального мистецтва ім. Леся Курбаса відбулася презентація унікального компакт-диску із реставрованими записами віршів Василя Стуса у виконанні автора під назвою «Живий голос Василя Стуса».
     26 листопада 2005 Стусу посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена Держави.
     На Донбасі працює Донбаський історико-літературний музей Василя Стуса.
     Літературний стиль
     Манера письма Василя Стуса гармонійно поєднала українську традицію із найкращими зразками світової — особливо, європейської спадщини. Так, в студентські роки поет захоплювався Рильським, Верхарном. Згодом, у 60-их, був Пастернак і «необачно велика любов до нього», від якої «звільнився — тільки десь 1965–1966 рр.» («Двоє слів читачеві»). З часом, до поета приходять екзистенціалісти, у філософії яких Стуса зокрема приваблювала ідея «свободи життєвого шляху». Василь Семенович називає Камю серед своїх улюблених письменників.
     Перекладацька діяльність
     Вагомий внесок в українську літературу зробив Василь Стус і на терені перекладу. Варто згадати його блискучі переклади з Ґете й Рільке (Сонети до Орфея, Дуїнські елегії).
     З німецької Стус також переклав вірші Пауля Целана, Альберта Еренштайна, Готтфріда Бенна, Еріха Кестнера, Ганса Маґнуса Енценсберґера; з англійської — поезії Кіплінга, з італійської — Джузеппе Унґаретті, з іспанської — твори Федеріко Гарсіа Лорки, з французької — Гі де Мопассана, Артюра Рембо, Рене Шара. Перекладав також зі слов'янських мов.
     Поет мав право сказати, «що жив, любив і не набрався скверни, ненависті, прокльону, каяття». Смерть була для нього не тільки жахливим фізичним явищем, а й переходом у вищу, суто духовну якість («до життя»), рівновелику вічності. І серед цінностей, що відповідали їй, була Україна. Тому у вірші «Як добре те, що смерті не боюсь я...» з'явився цілком логічний, гіркотний висновок: «і в смерті з рідним краєм поріднюсь». Подібні заповіти вже звучали в поезії Т. Шевченка. Лише такою трагічною ціною кращі сини України простували до справжнього буття, забезпечуючи їй віру в незнищенність та воскресіння.
 
 
 
Переглядів: 750 | Додав: fedor | Рейтинг: 0.0/0
Пошук на сайті

Пошук схем
РадиоЛоцман - поисковая машина схем в www

Facebook

Свято дня
Календар України

Погода

Архів записів

Друзі сайта
  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz

  • Статистика

    Онлайн всього: 1
    Гостей: 1
    Користувачів: 0

    Copyright MyCorp © 2017 Створити безкоштовний сайт на uCoz