Указом Президента № 1245/2000 от 17.11.2000 года день 22 июня отмечается как День скорби и чествования памяти жертв войны в Украине. Этот день учрежден в память о начале Великой Отечественной войны, унесшей десятки миллионов человеческих жизней.

     Ось лише деякі цифри. Воєнні дії Другої світової війни відбувалися на території України 40 місяців - з 22 червня 1941 року до 28 жовтня 1944 року. Загальні людські втрати України становили тоді близько 9 мільйонів осіб. Понад два мільйони українців вивезли на примусову працю до Німеччини. Повністю або частково на території України було зруйновано понад 700 міст і 28 тисяч сіл, без даху над головою залишилися близько 10 мільйонів осіб. Було знищено понад 16 тисяч промислових підприємств.

     Жертвами оккупантов становились не только лица, причастные к движению Сопротивления, но и те, кто не составлял никакой потенциальной угрозы режиму — дети, женщины, люди преклонных лет, больные. По отдельному плану уничтожались пациенты неврологических диспансеров, тяжелобольные. Настоящими конвейерами смерти стали «рабочие», «трудовые» лагеря, гетто и лагеря для военнопленных, которых в Украине насчитывалось около 230.
Ужасной трагедией миллионов жителей Украины стала их принудительная депортация. Всего с Украины в Германию и другие страны захватчики вывезли от 2,4 до 2,8 миллионов мирных граждан, что составляло почти 80% всех депортированных нацистами советских людей.

     Розбиті в липні – серпні 1943 р.на Курській дузі добірні війська вермахту і Ваффен СС почали відступати з України, застосовуючи тактику „випаленної землі”. Перед очима воїнів–визволителів постала картина жахливого апокаліпсісу. Україна перетворилась на суцільне згарище. Дуже скоро світ дізнався про справжню, звірину суть фашизму – Бабин Яр, Майданек, Освенцім, Дахау - назавжди викарбуються в людській пам’яті, як найстрашніші злочини гітлеризму. Людство здригнеться, дізнавшись про злочинні наміри нацистських нелюдів, коли почнеться Нюрнбергський процес. „Суд над фашистськими фюрерами, - запише О.П. Довженко в щоденнику, - є найстрашніший і найзловісніший процес, який будь–коли відбувався в історії людства. До такого дикого занепаду людство ще не доходило. Під час війни ми всі міряли події боями, пожежами, звірствами... І тільки зараз на процесі в Нюрнберзі виявляється, виникає з понад усіх масштабів звірювань, нещастя, мук і страждань, з усього, що творилося в Європі і по всьому світу, з усього, що творилося в Німеччині, тільки зараз постає на цілий свій зріст справжня картина фашизму, справжня суть світової трагедії...”.

     Те, що за роки війни скоїли фашистські варвари назавжди залишиться незагойним, жахливим рубцем в генетичному коді українського народу : 3898457 убитих і замучених мирних жителів, 1366588 закатованих і заморених голодом військовополонених, 2244000 відправлених на фашистську каторгу остарбайтерів. Загальні демографічні втрати України становили 13614 тисяч чоловік. Визволяючи Україну загинуло, померло від ран, пропало без вісті 3,5 млн. воїнів Чевоної Армії .

     Після нападу Німеччини на СРСР Україна перетворилася на один із найважливіших театрів бойових дій між військами Німеччини та її союзників і радянською армією. Воєнні дії на території України тривали з першого дня Великої Вітчизняної війни. Наші співвітчизники сповна відчули, що таке нацистський „новий порядок”. Незчисленна кількість мешканців України стали його жертвами: хто загинув або був вивезений на примусові роботи, хто залишився в живих, але сповна переніс всі тяготи окупації. Жертвами окупаційного режиму стали близько 4 млн. мирних громадян України.

     Бої в Україні у перший рік війни відзначалися винятковою запеклістю, неймовірною жертовністю. Пізніше, в 80-90-і роки історики підрахували: щодоби на київському напрямку гинуло в середньому 700-1000 червоноармійців і командирів.

     Аналізуючи перші місяці війни та трагічний відступ Червоної армії, слід не забувати, що Німеччина до нападу на СРСР окупувала 12 європейських держав. Вона мала армію чисельністю 8,5 мільйона чоловік, з яких понад 5,5 мільйона були зосереджені на кордонах з СРСР. Це були війська з дворічним досвідом ведення сучасної війни, виховані на постулатах расистської теорії зверхності німців над усіма іншими народами, оснащені найновішою технікою і зброєю.

     Але, за вирішальними морально-бойовими якостями – стійкістю та самовідданістю в боях, незаперечною вірністю своїй Батьківщині, невгасимою ненавистю до ворога – наші бійці виявилися непомірно вищими від фашистської армії. Боротьба за визволення України носила загальнонародний характер. Наш народ боровся за існування себе як етносу, за збереження України як своєї Батьківщини.

     Ті ж глибинні витоки патріотизму, що й на фронті, народжували масовий трудовий героїзм, які працювали в тилу і забезпечували фронт усім необхідним для розгрому ворога. У надзвичайно важких умовах на схід країни було перебазовано основні стратегічно важливі промислові підприємства.

     У цьому проявилася і висока спроможність керівного апарату, вміння підніматися й організовувати людей на здійснення, здавалося б, нереальних завдань. На диво всього світу економіка СРСР була надзвичайно швидко перебудована на військовий лад. Була проведена величезна робота щодо мобілізації всіх можливостей – промисловості, сільського господарства, транспорту, будівництва трудових ресурсів – для максимального збільшення обсягів випуску зброї, бойової техніки, забезпечення фронту і тилу продовольством.

     Незважаючи на те, що фашистська Німеччина мала значно більшу військово-промислову базу, ніж Радянський Союз, радянська промисловість вже з березня 1942 року почала випускати бойової техніки та зброї набагато більше, ніж промисловість Німеччини. Не тільки вітчизняні, але й західні історики погоджуються з тим, що в світовій історії не було держави, яка б могла одночасно вести війну і виконувати грандіозний план будівництва, швидкої відбудови спустошених ворогом територій, ліквідовувати наслідки війни у воєнний час.

     У ході першого періоду війни на території України відбулися такі великомасштабні стратегічні оборонні операції, як Львівсько-Чернівецька та Київська, а також фронтові – Одеська, Кримська, Севастопольська, Керченська та Харківська оборонні операції. У тяжкому 1941 році радянські війська зуміли цими операціями поставити під сумнів бездоганно продуманий графік гітлерівського „бліцкригу”. Стікаючи кров’ю, завдаючи ударів по ворогові, армія трималася до останнього. На кістках солдатів – героїв і мучеників 1941-1942 рр. – створювалися передумови Перемоги. Хоча територія України 22 липня 1942 р. була повністю окупована ворогом, українці продовжували битися у лавах радянської армії, в партизанських загонах і підпіллі, працювали на воєнному виробництві в тилу.

     Яскравим виявом патріотизму і самовідданості радянських людей став розгорнутий на окупованих територіях масовий партизанський рух. Головні удари партизани завдавали по комунікаціях противника, допомагали наступу радянських військ. Широкі верстви населення брали участь у зриві економічних, політичних, військових планів і заходів фашистських загарбників. Боротьба партизанів і підпільників тримала окупантів у постійній напрузі, викликала страх, знижувала боєздатність фашистських військ.

     Стратегічне місце України зберігалося й у наступному 1942 році. У грудні, після оточення радянськими військами німецької армії під Сталінградом, частини 1-ї гвардійської армії генерала В.Кузнецова вступили у Ворошиловградську область, що стало початком визволення території України.

     У липні 1943 року радянські війська перемогли в грандіозній Курській битві. Ця перемога дозволила розпочати наступ під Харковом, який було визволено 23 серпня. У вересні 1943 року звільнено Чернігів, Полтаву, Донбас, радянські війська форсували Дніпро. І 6 листопада 1943 року визволення – день Києва.

     У 1944 році по всьому фронту від Полісся до Чорного моря проходили наступальні операції, у яких брали участь усі чотири українські фронти. У січні-лютому цього року в районі Корсунь-Шевченківського радянські війська оточили та знищили 80-тисячне угрупування ворога.

     У лютому-березні 1944 року радянські війська визволили Луцьк, Проскурів, Чернівці, Вінницю, Тернопіль, форсували Південний Буг і 26 березня вийшли на державний кордон з Румунією. У березні-травні від ворога звільнено Крим, де наші війська спромоглися знищити 200-тисячну німецько-фашистську армію. У липні було відвойовано Львів, а в жовтні почалась Карпатсько-Ужгородська операція, у ході якої було визволено Закарпаття.

    28 жовтня 1944 року всю територію України було очищено від німецько-фашистських загарбників. За участь у Великій Вітчизняній війні більш як 2,5 млн. українців нагороджені орденами та медалями, понад 2 тис. удостоєні звання Героя Радянського Союзу, тричі Героєм Радянського Союзу став І. Кожедуб.

     Героїчна битва за Україну займає особливе місце в історії Великої Вітчизняної війни. У 1941-1944 рр. на українській землі були зосереджені головні сили вермахту - від 57,1 до 76,7% загальної кількості дивізій. 607 з них було розгромлено саме на території України.

     Вогняне колесо війни двічі, туди й назад, прокотилося усією територією України, знищуючи все на своєму шляху.

     Великі жертви понесли всі народи тодішнього Радянського Союзу, котрі обороняли, а пізніше визволяли Україну. Та нашій республіці випала трагічна доля геополітичного центру воєнних дій. Відомий західний політик Уїнстон Черчілль писав: „З-поміж усіх народів, які опинилися під владою Німеччини, чи не найбільше постраждав український. Але, разом з тим, він ціною мільйонів своїх представників зробив величезний внесок у перемогу над нею...”

     Україна віддавала свої багатства і культуру, своїх людей і свою кров, вона і своє серце віддала великій справі визволення, принісши все це на святий вівтар Перемоги.

     Відповіддю народу ворогові на цей страшний терор, геноцид і «новий порядок» став масовий Рух опору. Гітлерівці не розраховували, що у них в тилу постане ще один могутній і непереможний фронт -- партизанський. Тисячі народних месників були згодом нагороджені за бойову доблесть медалями «Партизану Вітчизняної війни». Бойовими орденами і медалями відзначено подвиги 183 тисяч патріотів. Героями Радянського Союзу стали 97 партизанів і підпільників. А командири прославлених дивізій народних месників генерал-майори Сидір Артемійович Ковпак і Олексій Федорович Федоров були удостоєні цієї вищої військової відзнаки двічі.

     Пліч-о-пліч в боях були солдати різних національностей: росіяни, українці, білоруси, казахи, вірмени, грузини... Відбиваючи оскаженілі атаки ворожих полчищ, перебуваючи в окопах, як ніколи відчували плече один одного, взаємовиручку, підбадьорливе слово.

     Доля була прихильною до тих, кому пощастило вийти живим з воєнної хуртовини. Але цей дарунок долі зобов'язує віддати належне тим, хто не повернувся з війни або помер від ран вже після її закінчення. Тому наш обов'язок -розповісти прийдешнім поколінням правду про війну, дати відсіч тим, хто намагається кинути в забуття нашу горду славу, спотворити, очорнити її, «переглянути», «переосмислити» no-новому історію Великої Вітчизняної.

     Чорні хмари війни не змогли заступити солдатам тої війни світла людяності, не відібрали у них любові до життя, до квітучих весен, поваги до інших народів. Навпаки, той, кому довелося пройти крізь дим і полум'я боїв, здатен стократ цінувати звичайні земні радощі, все те, що даровано людині природою і предками.