У листопаді 2011 року виповнюється 955 років із дня народження преподобного Нестора Літописця. Враховуючи історичне значення діяльності першого вітчизняного історика, видатного письменника та мислителя і ченця Києво-Печерської Лаври, Верховна Рада України постановила святкувати день народження преподобного Нестора Літописця на державному рівні.

     У середині XI ст., коли ігуменом Києво-Печерського монастиря був преподобний Феодосій, в обитель прийшов юнак, ім’я якого стало символом книжної мудрості, поєднаної з аскетичним подвигом. Преподобний Нестор Літописець насамперед відомий як автор знаменитої «Повісті минулих літ». Йому також належать «Читання про житіє і погублення блаженних страстотерпців Бориса і Гліба» та житіє преподобного Феодосія Печерського. У 1091 р., напередодні престольного свята, ігумен Сильвестр доручив Нестору викопати із землі мощі святого Феодосія. Саме завдяки тому, що преподобний особисто брав участь у відкритті мощей, сьогодні нам відомі деталі цієї священної події. Про висоту особистих чеснот Нестора свідчить той факт, що він разом з іншими духоносними отцями Києво-Печерської обителі брав участь у вигнанні біса з Никити затворника (згодом Новгородського святителя).

     Головним послухом Нестора було літописання. Він не просто старанно виконував доручену йому справу, а цінував і любив книжне знання. «Велика бо користь буває людині від учення книжного, — казав він, — книги ж учать і наставляють нас на путь покаяння, і мудрість бо, і стриманість здобуваємо ми із словес книжних… Це ріки, що напоюють увесь всесвіт, це джерела мудрості». Перш ніж з-під його пера з’являлися літописні рядки, святий вивчав різні історичні джерела, серед яких візантійські хроніки Іоанна Малали та Георгія Амартола, попередні руські літописні зведення й оповіді, монастирські записи, просто свідчення сучасників: торговців, воїнів, мандрівників.

     Святий помер у 1114 р., заповівши братії не полишати його справи. Історія зберегла імена продовжувачів Несторового літопису, серед них ігумен Сильвестр, ігумен Мойсей Видубицький, який продовжив літописання до 1200 р., а також ігумен Лаврентій — автор рукопису, що датується 1377 р., завдяки якому ми і знайомі з «Повістю» Літописця.

     Преподобний Нестор повідомляє нам про перші згадки про наш народ у всесвітніх церковних джерелах, про створення слов’янської грамоти Кирилом та Мефодієм, про Хрещення княгині Ольги та вибір віри князем Володимиром, про перших митрополитів Руської Церкви, про виникнення Печерської обителі та багато, багато чого іншого.

     Ще однією заслугою праведника є його виклад історії виключно з церковної точки зору. Він представляє читачеві богословське осмислення вітчизняної історії. Преподоб­ний Нестор описав минуле Русі як складову частину всесвітньої історії — історії спасіння людського роду. Нині святі мощі Божого угодника доступні для поклоніння у Ближніх (Антонієвих) печерах Києво-Печерської Лаври.

Пам'ятник Нестору-літописцю

у сквері біля Києво-Печерської Лаври

 

     Саме на честь Преподобного Нестора Літописця, внесок якого в розвиток історичної науки воістину безцінний, вже 12 років, відзначають свято - День Української писемності та мови, установлений Президентом України Указом від 6 листопада 1997 року №1241/97 "Про День української писемності та мови" в Україні, який відзначається щорічно 9 листопада.

    Адже ретельні дослідження джерел української писемності, сформували стійку дослідницьку думку про те, що саме з діяльності Преподобного Нестора Літописця починається письмова українська мова.

     Впродовж кількох століть український народ привчали до думки про нібито «вторинність» української мови, ретельно приховуючи від українців величезний масив української ж писемності, історії та культури, яка сягає глибокої давнини і нараховує багато тисячоліть. За науковими розвідками лінгвістів, мова української народності почала формуватися ще у VI-IX столітті. Процес унормування загальнонародної української мови вчені відносять до ХІІІ-ХІV століття. У різні періоди літературна мова української народності поєднувала в собі елементи давньоруської писемної мови (Х-ХІІІ ст.), українсько-білоруської (ХІV-ХV ст.), слов’яноукраїнської, староукраїнської («простої мови»), церковнослов’янської (ХІV-ХVІІ ст.). Інтенсивне формування нової української мови дослідники відносять до другої половини ХVІІІ-ХІХ століть. Зачинателем сучасної української літературної мови вважається І. П. Котляревський, а основоположником — Т. Г. Шевченко. Разом з розвитком писемного слова український народ став великою нацією, здатною вирішувати питання будь-якої складності й ваги.

     Ще Вольтер писав, що всі основні європейські мови можна вивчити за шість років, а свою рідну мову треба вивчати все життя. Тому в 1989 році Верховна Рада УРСР надала українській мові статусу державної. Нетлінним скарбом століть називають національну мову і літературу — скарбом, що передається від покоління до покоління, що об’єднує минуле й прийдешнє. Мова — живий організм, вона розвивається за своїми законами, а тому треба у чистоті берегти цей нетлінний скарб, прислухаючись до порад відомого нашого поета Максима Рильського:

                                            Як парость виноградної лози,
                                            Плекайте мову.
                                            Пильно й ненастанно
                                            Політь бур’ян.
                                            Чистіша від сльози 
                                            Вона хай буде. 
                                            Вірно і слухняно 
                                            Нехай вона щоразу служить вам,
                                            Хоч і живе своїм живим життям.