Батько російського футуризму, український художник, російськомовний поет і прозаїк, діяч світової культури, "татарсько-запорозький футурист" (самоназва) й взагалі феноменальна особистість — це Давид Бурлюк. Безперервне творче кипіння митця, яке переривалося лише сном, тривало до останніх днів його життя. Зокрема, за власними підрахунками, намалював 15 тисяч картин.

     Давид Давидович Бурлюк народився 21 червня 1882 року на хуторі Семиротовщина Харківської губернії (нині с. Рябушки Лебединського району Сумської області). Зростав серед українського степу, в с. Чернянка на Херсонщині, де батько — нащадок давнього козацького роду — працював економом. Вважав себе українцем, і завжди на цьому наголошував: "Україна... була і залишається моєю батьківщиною. Там лежать кістки моїх предків, вільних козаків, які билися в ім'я слави, сили і свободи", "Україна в моїй особі має найвірнішого сина". 1930 р. писав з американського далеку: "Мій колорит глибоко національний. Жовтогарячі, зелено-жовті, червоні, сині тони б'ють Ніагарами з-під мого пензля".

     Два брати Давида — Володимир та Микола — були кубо-футуристами. Займались мистецтвом і сестри Людмила, Надія, Маріанна. Фізичний недолік не став на заваді мистецьким пориванням Давида: у дитинстві втратив око. З 1898-го до 1904 р. навчався у художніх закладах Казані, Одеси, Мюнхена, Парижа. В 1911 р. вступив до Московської школи живопису, скульптури та архітектури, проте 1914 р. був з неї виключений разом зі своїм приятелем Володимиром Маяковським через полемічні напади на загальновідомих діячів культури того часу і заклик покласти край традиційному мистецтву.

     Виникнення новітніх художніх рухів на світанку XX ст. в царській Росії — невипадкове. Воно співзвучне з бурхливими настроями інтелігенції, полоненої безліччю різнорідних ідей — релігійного містицизму, революційних настроїв, національного пробудження, символічної естетики, реформаторства освіти, статевої емансипації, соціального ідеалізму та ін. Бурлюк став пристрасним поборником нових мистецьких принципів, проте футуризм для нього складався не лише з характерних прийомів обов'язкового використання ефекту предметів, зображуваних у русі. Життя, що змінюється, люди, їхнє буття, природа — все, що впадало в око, митець готовий був втілювати незвичайно й нетрадиційно. Тяжіння до примітиву, до наївного погляду на світ можна переплутати з невмінням художника малювати, з його нібито непрофесіоналізмом. Однак ця художня риса, властива Бурлюкові, певною мірою може бути віднесена до творчості майже будь-якого художника-авангардиста. Навмисний прийом підкреслення "невміння", безпосередності, наївності, що перетворюють митця на дитину, супроводжують весь творчий шлях Бурлюка.     

     Першу виставку творів Давида та його сестри Людмили, студентки петербурзької Академії мистецтв, влаштовано в Херсоні у січні 1904 року. У грудні 1911 року разом з братом Володимиром Давид брав участь у першій виставці групи "Синій вершник", став одним з організаторів груп художників "Ланка" 1908 р. в Києві, "Бубновий валет" 1910 р. у Москві. Туди, зокрема, входили Д. і В.Бурлюки, 1.Машков, А.Лентулов, П.Кончаловський, О.Екстер, Р.Фальк, О.Грищенко.

     Село Чернянка стало справжнім осередком футуризму. Тут діяла футуристична група "Гілея" (Д. і М.Бурлюки, В.Каменський, О.Кручених, Б.Лівшиць, В.Маяковський, В.Хлєбников). Перші футуристичні видання гілейців: "Затичка", "Молоко кобилиць", "Творіння Велимира Хлебникова", "Вовче сонце" з'явилися друком стараннями Д. Бурлюка в Херсоні та Каховці. Вже звідти потрапили до Москви, несучи в собі не лише "вибухівку" футуризму, а й часто-густо українську лексику і тематику.

     1912 р. Д.Бурлюк скерував свою несамовиту енергію з малярства в поезію. Разом із О.Кручених, В.Маяковським, В.Хлєбниковим підписав знаменитий маніфест футуристів "Ляпас суспільному смаку", де, зокрема, йшлося про те, щоб "скинути Пушкіна, Достоєвського, Толстого та інших з пароплава сучасності". Подивував парадоксами на кшталт філософічного "Цинізм — така собі наївність мудрості. Наївність — цинізм цнотливості" й поезійного: "Поэзия — истрепанная девка, а красота — кощунственная дрянь". 1913 p. брати Бурлюки, В.Маяковський та їх однодумці відвідали сімнадцять міст Росії з публічними читаннями віршів і лекціями про нове мистецтво. Повернувшись до Москви, вони виголошували поезії та маніфести на вулицях та площах, організовували ексцентричні багатолюдні лекції, що часто закінчувалися втручанням поліції. Митці щоденно вдягалися в незвичайне вбрання, розмальовували обличчя. Бурлюк цього періоду — у циліндрі, фраку, білих рукавичках, з моноклем, сережкою в лівому вусі, напудреним лицем з таємничими знаками на щоках, червоними, грубо намальованими помадою, устами; замість квітки в петлиці — дерев'яна ложка і червона редька. Нові творчі принципи проголошувались в збірках, журналах поезії та маніфестах: "Теребниктрьох", "Садок суддів", "Здохлий місяць" тощо.

     Футуристів цькували так, як у царській Росії не цькували нікого. З гіркотою згадував Давид Давидович роки перед Першою світовою війною, не розуміючи, що ця молодь, до того ж, вельми освічена (саме він, приміром, знав кілька мов — давніх і новочасних), пропонує задля творчої напруги задерикувату "гру в цинізм", до речі, не вперше і не востаннє у світовій культурі. Так, ренесанс "скидав" моралістичну готику, романтики — класицистів. З козацької історичної глибини війнуло відчайдушною ризикованістю, бравадою і пародіюванням. У Давидових витівках відродився бурсацький дух дяків-пиворізів, натхненників Котляревського, Гоголя, Шевченка. Національна українська стихія буяє в багатьох його полотнах, таких творах, як: "Час", "Коні", "Урожай" (1910), "Князь Святослав" (1915), "Козак Мамай" (1916), "Жінки спекотних країн", "Мої предки в поході", "Рибалки", "Карусель" (1920) тощо.

     Крім участі у виставках та диспутах на захист нового мистецтва він ілюстрував футуристичні видання — "Ревучий Парнас" (1913), "Збірник одиноких футуристів на світі" (1914), "Лисіючий хвіст" (1919); видавав разом із В.Каменським і В.Маяковським "Газету футуристів" (1918); у 1917— 1918 pp. очолював Кафе поетів у Москві, створив футуристичні декорації в київському театрі "Шато де Флер" (1919, разом з І.Рабиновичем і Н.Шифріним); знявся у фільмі "Той, що народився не для грошей" за романом Д.Лондона "Мартін Іден" (сценарій В.Маяковського).

     Перу Д.Бурлюка-мистєцтвознавця належать твори "Галдящие бенуа и новое русское национальное искусство" (1913), повість "Філонов" (1921; первинна назва "Лествиця"), "Реріх" (1930). У 1919 p., пропагуючи ідеї футуризму, він виїхав у турне по містах Сибіру, видавав у Томську "Газету футуристів", у Владивостоці створив літературно-мистецьку групу "Творчість".

     На початку 1920-х pp. Бурлюк — в Японії. Тут він закликав японських митців "стрибнути у майбутнє". Японців, великих майстрів гравюри на дереві, навчив гравірувати на лінолеумі, ставши родоначальником японського лінориту. А один з художників японської футуристичної асоціації І.Кіношита назвав свій твір слівцем з лексикону Бурлюка — "Зсув".

     1922 р. Давиду Давидовичу вдалося перебратися до Америки, де, завдячуючи своїй гарячковій діяльності, здобув титул "американський Ван-Гог". Разом із дружиною Марією він видавав журнал "Колір і ритм", збирав й публікував у ньому старі й нові дописи про сучасне мистецтво, багато подорожував, писав вірші, вів активне листування.

     Треба зазначити, що першопроходець у мистецтві, Бурлюк залишався наївною людиною, входячи в царину політики. Так, живучи в Америці, ідеалізував більшовиків і демонстративно йменував себе "батьком російського пролетарського радянського футуризму". 1928 р. випустив книгу"Десятий Жовтень", у якій, після гравірованого портрета Леніна власної роботи, надрукував лубково-політичну поему "Апофеоз Жовтню" зі словами "Москва сьогодні — серце світу!!!", які пізніше були розтиражовані радянською пропагандою без посилань на автора. Проте незабаром цей пафос агітатора зміниться осторогою й побоюваннями за майбутнє. Доля В.Маяковського, одного із близьких друзів-футуристів, обережні натяки К.Малевича в листах не надихали на подальшу рекламу успіхів радянської влади.

     За часів хрущовської "відлиги" Давид Давидович знову спробував увійти до мистецького життя України. 1962 р. він надіслав пропозицію "влаштувати на рідній землі Бурлюка Україні" ("на зло москалям!!!") виставку своїх творів. Тодішній Мінкульт рішуче відмовив "емігрантові". Виставка доїхала до Праги, де мала успіх, але крізь залізну завісу Вітчизни пробитися їй було неможливо.

     Давид Бурлюк і в пізній період творчості був всеїдним, до екстазу захоплений, відкритий усьому світові, як це взагалі властиве футуристам. Помер він 10 лютого 1967 року у Нью-Йорку. Свої останки, перетворені на попіл, заповів розвіяти над океаном. У цій останній волі художника — його ставлення до життя, мистецтва, до самого себе як представника Всесвіту.