Саме цього дня 1924-го року в Харкові запрацювала перша в Україні радіомовна станція. Як професійне свято День працівників радіо, телебачення та зв’язку відзначається в нашій країні згідно з Указом Президента України від 11 листопада 1994 року.

Телевізійна програма, поштова скринька, новини по радіо, дзвінок мобільного телефону і, нарешті, - Інтернет. Усе це сьогодні забезпечує нам можливість спілкування в повсякденному житті й простір для комунікацій у бізнесі.

Завдяки сучасним технологіям миттєва передача інформації з будь-якої точки земної кулі, потужні комунікаційні канали, якісне цифрове зображення стають нормою життя сучасної людини Нині національний ефірний простір є наймасовішим і найдоступнішим джерелом інформації.

З Інтервью Ірини КОНОНЕНКО, «День» iз дослідником історії українського телебачення та радіомовлення Іваном МАЩЕНКОМ.

За радянських часів професійне свято працівників телебачення та радіомовлення відзначалося 7 травня. Цю дату було встановлено 1945 року, під час святкування 50-річчя винайдення Олександром Поповим радіо. І вже після здобуття незалежності в Україні продовжували дотримуватися старої традиції.

Але навесні 1994 року Віталій Артеменко, краєзнавець із Харкова, запропонував встановити нову дату святкування Дня працівників телебачення та радіомовлення — 16 листопада. Саме в цей день 1924 року в Харкові (тодішній столиці радянської України) вийшла в ефір перша передача українського радіо.

І вже 1994 року Укртелерадіокомпанія вирішила знову запропонувати керівництву держави встановити 16 листопада як профсвято для теле-, радіопрацівників. Швидко підготували проект наказу і відповідні мотивації, які базувалися на моїх висновках та дослідженнях.

11 листопада 1994 року, в переддень 70-річя початку радіомовлення в Україні, такий указ вийшов.

 З того часу 16 листопада стало Днем працівників електронних мас-медіа України. Харків було містом, де активно будувалися радіостанції ще за часів царського режиму, особливо в період Першої світової війни. Туди перевели дуже потужну радіостанцію з Могильова. Тому саме у Харкові з’явилися спеціалісти, які на перших порах готували технічну базу. Але потім цю радіостанцію уряд радянської Росії фактично забрав із Харкова і перевів у одне із російських міст. Обладнання використали для створення у Москві потужної радіостанції імені Комінтерну.

Тоді голова Всеукраїнського центрального виконавчого комітету (ВУЦВК) Григорій Петровський та керівник українського уряду Влас Чубан звернулися до харківських працівників з пропозицією своїми силами збудувати радіостанцію. І не просту. А неодмінно потужну радіостанцію для міжнародних відносин, щоб її сигнал доходив до закордону. Побудувати нову радіостанцію, врешті решт, вдалося. Вона запрацювала 17 січня 1921 року, передаючи і приймаючи повідомлення. Це вже було щось більше, аніж технічний засіб. До речі, у той час писк «морзянки» вже перетворюється на голос.

 Кажуть, що коли одинокий радист на полярній станції замість «морзянки» почув далекий ефірний голос — він відсахнувся від приймача і втік. Це сприймалося неймовірним збудженням. Найкваліфікованіші харківські зв’язківці билися над розв’язанням проблеми власного українського радіомовлення. Треба зазначити, що Гліб Петровський і Влас Чубан постійно цікавилися перебігом цих робіт і всіляко їм сприяли. Всеукраїнський староста, як іменували тоді Петровського, навіть розпорядився для радіостанції виділити кімнату в приміщенні ВУЦВК.

Тож найпершою була трансляція засідання ВУЦВК, яка подавалася на гучномовці, що були розташовані на вулиці. До речі, так роблять іноді й тепер.

Наприклад, депутати Верховної Ради України, влаштовуючи трансляцію своїх засідань для мітингуючих перед будинком парламенту. В грудні 1922 року збиралися влаштувати своєрідний радіоміст Харків — Москва за участі Леніна. Але вождь захворів, і замість нього на радіостанції в Москві виступали Калінін і Троцький. «Прикладне» радіо при ВУЦВК хоча і тішило самолюбство керівників Радянської України, але давало мало користі для головної справи більшовиків — організації масової пропаганди і агітації. У Харкові великими темпами почали встановлювати власну радіостанцію для широкого мовлення. Гліб Петровський запропонував дві кімнати в центральному партійному клубі, який знаходився у приміщенні колишнього оперного театру на Римарській вулиці. Привезли туди обладнання, почали працювати, але нічого не виходило з мовленням. Заважало відлуння голосів. Що тільки не робили, аби позбутися цієї проблеми. Порад щодо виправлення недоліку було безліч. Та нічого не допомагало. Можливо, на правильний вихід з проблемної ситуації першопрохідників українського радіомовлення наштовхнуло місцезнаходження радіостанції — територія колишнього іподрому. Звернулися до командуючого військами України та Криму О.І. Єгорова за порадою. Негайно на стайні реквізували кілька попон і позавішували ними стіни радіостудії. Звісно ж, в кімнаті стояв їдкий «аромат» кінського поту. Зате не було відлуння голосів та музичних акордів.

15 листопада 1924 року відбувся перший в Україні радіоконцерт. Дикторів тоді, звісно, у штаті радіостанції не було. Тож відкрив передачу технік, який за звичкою зв’язківця на початку тричі промовив у мікрофон «Ало». А потім ще тричі: «Говорить Харків». Ось з такого цікавого моменту розпочалося радіомовлення в Україні.

Були на той час і чудернацькі радіоприймачі. Наприклад, у вигляді пожежника. Власне, перший радіоконцерт був своєрідною приманкою для глядачів. Далі транслювалися пропагандистські радіогазети.

Що стосується телебачення, то, власне кажучи, перші телевізійні передачі для більш-менш масового глядача почали транслювати в лютому 1951 року в Харкові. На той час групою ентузіастів під керівництвом В. Вовченка було споруджено любительський телецентр. Він відрізнявся від наступників тим, що стандарт був 330 рядків у кадрі, а в професійному 625. Тим не менше, передачі почалися і мали дуже великий попит у харків’ян.

 Харків став фактично третім містом у Радянському Союзі, після Москви і Ленінграду, де телебачення працювало на досить професійній основі. Цікаво, що про цю подію доповіли особисто Сталіну. Він дещо здивувався, адже керівництво країни не вклало жодної копійки в телецентр.

 Він працював три роки, а вже 1954 – го в тому ж Харкові було збудовано професійний телецентр. Тоді Харків був єдиним у Європі містом, де на двох різних каналах, за різними системами, велося двопрограмне телебачення.