Міжнародний день визволення в'язнів фашистських концтаборів відзначається 11 квітня. Цю пам'ятну дату встановлено за рішенням Організації Об'єднаних Націй 11 квітня тому, що саме в цей день у 1945 році в'язні концтабору Бухенвальд ("Буковий ліс"), довідавшись про наближення американських військ, підняли збройне повстання.

     У таборі в той час знаходилися декілька десятків тисяч ув’язнених із 18 країн Європи. У цьому жахливому місці за дев'ять років побувало близько двохсот п’ятдесяти тисяч людей. У Бухенвальді загинули десятки тисяч невинних: їх вбивали камінням, різками, топили в гною, кастрували, нівечили, морили голодом. Згідно з оцінками, близько 50 000 людей загинули в Бухенвальді — переважно євреї та політичні в'язні, але також радянські (українські включно) військовополонені, цигани та гомосексуалісти. Деяких людей навмисне заражали вірусами задля медичних експериментів.

     Також 11 квітня були звільнені в’язні фашистського концтабору «Дора», 22 квітня звільнені в’язні «Заксенхаузена», 29 квітня – «Дахау», 30 квітня – «Равенсбрюка», потім – «Освенцим» і «Майданек», «Маутхаузен» і «Штутгоф». У 1945 році вийшли на волю 530 тисяч чоловік. Близько 250 тисяч із них були колишні радянські громадяни. Загальне число загиблих у німецьких таборах перевищувало 6 мільйонів, багато з інтернованих до смерті піддавалися медичним експериментам.

     Здається, так давно це було. Але тільки не для тих, хто пройшов крізь жахіття фашистських катівень. Біографії цих людей - це справжні уроки мужності для молодого покоління.

     Всього на території Німеччини та окупованих нею країн діяло більше 14 тисяч концтаборів. За визнанням самих есесівців, в'язень, тривалість життя якого в таборі складала менше року, приносив нацистам майже півтори тисячі рейхсмарок чистого прибутку.

     За роки другої світової війни через табори смерті пройшли 18 мільйонів чоловік, з них 5 мільйонів - громадяни Радянського Союзу.

     «Якщо на землі є пекло»

     Із п’яти мільйонів в’язнів, страчених у крематоріях Освенцима, він — один з тих, хто повернувся звідти живим. Із витатуюваним тавром — № 131161. Вадим Якович Бойко — людина мовби з легенди. Бог зберіг йому життя, можливо, для того, щоб він міг розповісти усім правду про нелюдську жорстокість, до якої вдавалися фашисти.

     І Бойко зробив це, написавши про усі жахи нацистських концтаборів, страшні злочини гітлерівців у своїх книгах «Слово після страти» (1970 р.) та «Якщо на землі є пекло» (1983 р.) А потім вийшли у світ його спогади: «Лінц-драй», «Останній поєдинок», «На Руженському шосе», «Кам’яна пошта».

     На нашу думку, все це краще від нього ніхто не перекаже. Отже, спогади з його твору «Якщо на землі є пекло» — найкрасномовніші свідчення:

     «...Нам наказали зійти і вишикуватися по троє. У всіх німецьких в’язницях і таборах начальство надавало великого значення шикуванню ув’язнених, вважаючи його дуже важливим ритуалом, еталоном «мертвої» дисципліни, яку ніхто не смів порушувати. Траплялося, що вкрай знесилений ув’язнений падав під час такого шикування. Його безжально добивали як злісного симулянта, винного у тяжкому злочині.

     В очікуванні приходу начальства я розглядав територію нового табору. Зліва стояв дерев’яний барак — табірна кухня. Звідти несло запахом вареної брукви. Прямо перед нами тягнулася рівна і гладка, як тенісний корт, вимощена площа. За нею вишикувалися в довжину шість одноповерхових кам’яних будівель під черепицею.

     Очевидно, до війни це були військові пакгаузи, пристосовані тепер фашистами під концтабірні блоки. У стінах цих кам’яних будівель під самим дахом замість вікон чорніли вузькі щілини, що нагадували бійниці. Колись вони, мабуть, служили вентиляційними люками. Тепер ці щілини були закладені ґратами.

    

     Сама територія табору була безлюдна. У зв’язку з прибуттям етапу оголошена блокшпера — щось на зразок «мертвої години», під час якої ув’язнені зобов’язані сидіти у блоках та дотримуватися абсолютної тиші. Після команди «блокшпера» припинялася будь-яка робота. Команда виконувалася блискавично. У кожного, хто порушував її, стріляли без попередження.  

     Біля майданчика був невисокий дерев’яний поміст, щось на кшталт трибуни, неподалік від якої... стояла капітальна, очевидно постійно діюча шибениця. Зараз на ній висіли дванадцять ув’язнених. До шибениці прикріплений транспарант: «Така кара чекає на кожного, хто наважиться втекти з табору».

     Праворуч від воріт строго в ряд стояло декілька дерев’яних бараків. Як я дізнався пізніше, там містилися канцелярія, склади, лазня, дезінфекційна камера і камера прожарювання одягу, а також тотенблок — мертвецька...     

     Табір густо обнесений колючим дротом, над яким підносяться сторожові вишки з вартовими, озброєними великокаліберними кулеметами і автоматами.

     Зі службового приміщення вийшла група есесівських офіцерів на чолі з оберштурмбанфюрером. Він, як виявилося згодом, обіймав посаду рапортфюрера, тобто заступника начальника табору. Він звернувся до нас із промовою;

     — Так от, — сказав він, — ви були небезпечними злочинцями, ворогами німецької держави. Ми зробимо з вас слухняних ягнят. У нас це просто, — він махнув у бік шибениці. — Ми дамо вам можливість спокутувати тяжку провину перед рейхом і навчимо поважати наші порядки. Ви потрапили до Мисловицького штрафного пересильного табору. Після недовготривалого карантину ми пошлемо вас до чудового табору санаторного типу — Аушвіц. Там ви будете, як в раю, але і тут, як зможете переконатися, непогано.

     Після цієї «вітальної промови» він наказав покликати табірних капо (так називали наглядачів. — Ред.) Не минуло й п’яти хвилин, як до нас вже бігла їх ціла зграя. Вони накинулися на в’язнів, як скажені собаки і, безжально орудуючи кийками, погнали до лазні, а потім у дезінфекційну камеру...

     Тут біля бочки з якоюсь отруйною рідиною стояв дезінфектор у гумових чоботах, рукавицях і протигазі. Орудуючи квачом, він змастив нам всі місця, де росте волосся. Через кілька хвилин волосся випало, зникли навіть брови. Страшно свербіло, вогнем горіла шкіра і довго сльозилися очі.

     Голих нас погнали до речового складу, де одягли в смугасту табірну форму з червоними трикутниками на грудях, які нашивали політичним в’язням, і червоним колом на спині і грудях, що означало «флюгпункт» — «жива мішень». У штрафних командах більш ніж місяць, як правило, ніхто не витримував. Штрафників нещадно били, за найменше порушення режиму в них стріляли без попередження...

     Лагерфюрер — позер із замашками провінційного блазня — продовжував:

     — Мені дуже не подобається ваш вигляд. Усі ви якісь худі, дохлі. Це неподобство. А я ж повинен здати вас в Аушвіц фізично сильними, загартованими. Цього можна досягти тільки за допомогою спорту. Спорт, як відомо, зміцнює організм і дуже корисний для здоров’я. Пропоную вашій увазі три цікавих вправи. Перше — вирівнювання бруківки кулаками. Друге — стрибки по-жаб’ячи. Третє — крос на карачках. Увесь комплекс розрахований на дві години. Попереджаю: той, хто надумає симулювати, нехай нарікає на себе. Капо, починайте!

     Із несамовитими криками капо погнали нас на мощену булижником площу перед блоками, наказавши стати на коліна і щосили бити кулаками по булижниках, щоб дорога стала «рівненька і гладенька, як стільниця»...

     Я навіть не знаю, з чим порівняти те, що відбувалося. Хіба що з пеклом. Нариви на моїх пальцях полопалися, з-під нігтів сочився гній. Перед очима пливли чорні кола. Немов втративши розум, я стрибав разом з іншими ув’язненими, а капо, що увійшли в азарт, підганяли нас ударами кийків. На майданчику в передсмертних судорогах корчилося кілька в’язнів...

     Після третьої вправи — «кросу» — знову кілька нещасних залишилося на бруківці. І їх добили за «симуляцію». Із тридцяти чоловік «благополучно» фінішували сімнадцять. Поки мертвих переносили в тотенблок, я стояв у шерензі, що порідшала, і повільно приходив до тями. Груди розривалися від скажених ударів серця. Не вистачало повітря. Страшенно хотілося пити. Досі не можу зрозуміти, як витримав я цю «фізкультуру».

     Вона не була простим самодурством штандартенфюрера. Він ставив перед собою цілком конкретну мету: приголомшити ув’язнених, домогтися розпаду їхньої людської особистості, морально розкласти, перетворити на тварин, які, втративши будь-яку гідність, честь і розум, тільки й думали б про те, щоб вижити. Вижити будь-якої ціною.

     Я бачив таких, які остаточно опустилися і нічим не гребували, аби вижити. Вони являли собою картину остаточного падіння, фізичної, розумової та моральної деградації. Їх чомусь називали «мусульманами». Вони жували все, що можна було жувати. А щоб роздобути хоч якусь їжу, йшли на будь-який, навіть найнерозсудливіший вчинок. «Мусульманин» наосліп кидався до воза з бруквою, яку охороняли автоматники. Якщо йому вдавалося схопити брукву, він навіть не намагався втекти, а падав на землю і жадібно гриз свою здобич, забувши про все на світі. Його тут же розстрілювали, але це не зупиняло інших «мусульман». Як божевільні, лізли вони на автоматників, бачачи перед собою тільки брукву, яку можна з’їсти. У стан «мусульманства» здебільшого впадали новачки. Бувалі в’язні, які звиклися з усіма негараздами табірного життя, трималися стійко. Після всього пережитого в гітлерівських тюрмах і таборах я встиг переконатися, що обставини обставинами, а багато чого залежить і від самого тебе, від твоєї здатності чинити опір обставинам...

     ...Я навчився терпіти голод, муки, зносити побої, знущання і майже ніколи не впадав у відчай. Іскра надії і віри в життя не згасала в моєму серці за найнесприятливіших обставин. Можливо, це і допомогло мені вижити».

     Вадиму Яковичу Бойку вдалося врятуватися, коли його в новорічну ніч 1944 року разом з трьома сотнями таких же приречених на смерть в’язнів заштовхали в бетонний склеп газової камери. Він розповідає, як це сталося.

     — Тоді було 20 градусів морозу. Нас голими завантажили на автомобілі-самоскиди і повезли до крематорію. Там, як груші з мішка, висипали нещасних бранців на бетонне дно газової камери. Знесилені, опухлі від голоду люди летіли вниз головою, ламали руки, ноги, розбивали голови. У віконці під стелею я побачив есесівця, що надягав протигаз, залишалося зачинити металічні з електричним приводом двері і пустити смертельний газ «циклон» у крематорій. Раптом згасло світло, і я вирішив, що почалася газація, але ж металеві двері до кінця не зачинилися. Як з’ясувалося потім, табір було знеструмлено польськими партизанами на електростанції, а есесівці подумали, що це роблять наліт американські бомбардувальники і тому з метою маскування табору відключено електростанцію. Перелазячи через трупи та ледь живі тіла, я поповз наверх до дверей, зібравши останні сили, побіг по снігу... До огорожі я не встиг дійти, бо ввімкнулося світло. Обморожений, ледве живий доповз до барака... Я вмирав, та мене знову врятували підпільники — польський в’язень-лікар зробив ін’єкцію, ввівши голку в моє серце...

     Сторінки минулого не треба забувати ніколи. Важкий шлях пройшло «покоління війни» - голод, тяжка, виснажлива праця та багато інших випробувань. Ті, що залишилися в живих, сьогодні згадують усі ті роки з болем. Скупа чоловіча сльоза навертається на очі ветерана. Головне, щоб це більше не повторилося. «Щоб не повторилося», - відлунює в наших серцях.