27 березня весь світ відзначає Міжнародний день театру. Цей день став справжнім святом не тільки для акторів сцени, але й для мільйонів глядачів.

     Міжнародний день театру відзначається щорічно з 1962 року. Започаткований у Відні на 9-му конгресі Міжнародного інституту театру (МІТ) при ЮНЕСКО в 1961 році.

     На питання щодо походження театру немає та й не може бути остаточної відповіді, оскільки поняття театрального мистецтва включає в себе надзвичайно велику кількість різноманітних аспектів, кожен із яких зародився як відносно самостійне явище й став частиною цілого лише пізніше. Однак, незважаючи на це, можна виділити два основних шляхи розвитку архаїчних зародків лицедійства, якими були магічні обряди й ритуали, з одного боку, та практичні потреби людства (задля задоволення яких часто використовувалися знову ж таки магічні елементи), з іншого боку.

     Перші театри з'явились в Греції, згодом в Китаї, Індії, а в X столітті з’являються зачатки Європейського театру. Слово "театр" походить від грецького theatron, і означає місце для видовищ, а також місце, призначене для показу драматичних творів мистецтва перед публікою.

     Походження грецького театру пов'язане зі святами на честь бога виноградарства Діоніса. Учасники процесій зображали свиту Діоніса і, надягаючи козячі шкури, співали і танцювали (слово « трагедія» в перекладі з грецької - « гімн козлів» ). На історичне походження театру вказує обов'язкова участь у трагедіях хору, з яким спочатку вступав в діалоги єдиний актор, пізніше кількість акторів збільшилася до трьох. Сполучившись з літературною традицією, театр в класичну епоху з релігійних, народних уявлень перетворився в самостійний вид мистецтва. Театралізовані вистави стали невід'ємною частиною державних свят - Діонісій і Леней. Для них будували грандіозні кам'яні театри, розраховані на тисячі глядачів.

     Найбільш уславленими драматургами були трагіки Есхіл, Софокл і Евріпід. Есхіл написав 90 п'єс, 13 разів він перемагав в драматичних змаганнях. Його історична п'єса « Персидці» прославляє перемогу греків у війні із загарбниками. Більшість древньогрецьких п'єс використовують міфологічні сюжети, які автори вільно інтерпретували, виражаючи власні погляди. У Софокла з'являється психологічне мотивування вчинків героїв. Наприклад, в « Антігоні» головна героїня жертвує собою, але виконує етичний обов'язок: всупереч забороні царя ховає загиблого брата.

     Майстром комедії заслужено вважався Арістофан («Хмари» , «Оси» , «Жаби» ). Драматичні твори древніх греків досі залишаються в репертуарі багатьох театрів, вони неодноразово екранізувалися.

     Театр займав помітне місце у повсякденному побуті середньовічної людини, так що серед фігур середньовічних мешканців є не тільки лицарі, купці, ченці, селяни, а й фігура актора – забавника та блазня. Середньовічний актор був невід’ємною частиною суспільства; він розважав і на подвір’ї замку лицаря, і на міській площі, і, навіть, у стінах монастиря. Без актора не відбувалося жодної важливої події чи то ярмарок, чи свято, чи то коронація, чи то приїзд іноземних гостей. Окрім світського театру існував і театр духовний – його породила утилітарна потреба богослужіння: люди вже не розуміли латину, вона була недоступна народу, тому слова богослужіння не просто вимовлялися, але вони тут же й інсценувалися, обігравалися. Цей яскравий театр еволюціонував, він вийшов з церкви на паперть, а потім і на соборну площу, відмовившись при цьому від латини та перейшовши на загальнодоступну мову натовпу. Розвиток середньовічного театру та фарсу разом з ним нерозривно пов’ язаний з містом та з його мешканцями, які були і акторами і глядачами. Театр не тільки оголяв та розвінчував, а й попереджав, навчав. Причому це нерідко уживалося у одному й тому ж фарсі. Коли саме зародився середньовічний театр сказати складно, але у ХІІІ сторіччі створюються сцени та діалоги, що виводили на поміст тих чи інших представників верст та професій, з’ являються традиційні фігури. Але ці сцени ще не наповнені напруженої інтриги, в них нема дії, хоча, треба сказати, що вони користувалися повагою у глядачів. Однак такі сценки підготували гарний ґрунт для подальшого розвитку комічного театру. На цьому ґрунті і виникли мораліте – п’єси дидактико-алегоричного характеру, гостро сатиричних п’єсок – соті та власне фарси .

     Ренесансний театр почав свій шлях значно пізніше, ніж література й образотворче мистецтво. Середньовічні театральні жанри - містерії і фарси, залишалися основними до самого кінця XV століття. Лише в середині XVI століття в Італії виникає перший професійний європейський театр епохи Відродження — комедія « дель арте», комедія масок. Спектаклі цього театру представляли акторські імпровізації на основі дуже короткого, схематичного сценарію, з вставними музичними і танцювальними номерами. Постановки нового театру, які розгорталися на дерев'яних сценах, на площах міст, остаточно витіснили релігійні містерії.

     Однак глибоко зрозуміти свою епоху, виразити її ідеали комедії масок було не під силу. Сучасний по суті театр зміг з'явитися, коли, крім нових письменників, з'явилися і нові глядачі. Новий світогляд повинен був проникнути в широкі кола народу, бо за своєю природою театр — мистецтво масове і демократичне. Це потребувало значного часу, і тільки в кінці XVI — на початку XVII століття настає розквіт театрального мистецтва, але вже не в Італії, а в Іспанії і Англії. Так, в Англії Відродження практично не торкнулося архітектури, образотворчого мистецтва, а проявилося в літературі і театрі. Вистави користувалися бурхливим масовим успіхом. З'являються постійні театри, типу « Глобуса» в Лондоні, приватні антрепризи. Провідними театральними жанрами були драма і трагедія, які відповідали масштабу епохи.

     Якщо біля джерел культури Відродження стоїть могутня фігура геніального Данте, то завершує епоху не менш велична фігура Вільяма Шекспіра (1564— 1616). Існувало декілька джерел оновлення театру: старовинні майданні видовища, народний епос, середньовічні легенди й історичні хроніки, античні драми і міфи, ренесансна література. Саме творчість Шекспіра, зібравши все воєдино, надала драматургії принципово іншого звучання. Якщо в античних драмах події обов'язково відбувалися в одному місці протягом короткого проміжку часу, то у творах англійського драматурга події часом охоплюють все життя героя, ми спостерігаємо складний розвиток сюжету за різних обставин. У подіях беруть активну участь і другорядні герої. Абсолютно новий художній принцип покладено в основу трактування характеру головного героя. Він перестає бути втіленням якоїсь однієї риси, Шекспір малює складні, повні протиріч характери в розвитку. Відомий поет і драматург відкинув жорсткий розподіл на жанри, він сміливо з'єднує в своїх п'єсах і серйозне, і смішне. Бідність декорацій сучасного йому театру він заповнив багатством, образністю мови, діалогів.

     Творчість Шекспіра почалася створенням серії історичних драм («Річард II» , «Генріх IV», «Король Джон», ін.), в яких він відмовляється від парадності, схематизму в трактуванні історії, потім були написані його комедії — «Багато шуму з нічого», «Дванадцята ніч», характерна особливість яких — доброта, людяність, повна відсутність сатири. Шекспір створює знамениті трагедії: «Гамлет», «Ромео і Джульєтта», «Отелло», «Макбет», «Король Лір», «Антоній і Клеопатра». У кожній з них життя головних героїв обривається, однак головна драма — не в фізичній смерті. Автор розмірковує про те, що приводить до такого фіналу: крах життєвих ідеалів, зіткнення з жорстокістю світу, зрада власним принципам чи помилковість цих принципів. При тому, що його п'єси створювалися для конкретної трупи театру «Глобус», коли враховувалися навіть особистісні риси акторів, їх кількість, Шекспір піднявся до загальнолюдських узагальнень, охопив безліч життєвих психологічних колізій. Часова дистанція тільки збільшує популярність драматургії англійського автора.

     У XVII столітті розгорталася творчість великих драматургів — П. Корнеля, Жан Расіна, Ж. Мольєра. Театр часів класицизму відзначає ряд характерних рис. Жанри в ньому поділялися на «високі» і «низькі» . Твори «високого» жанру — трагедії — мали бути написані обов'язково віршами. Наказувалося використовувати піднесені вирази, застосовувати алегорії, образи міфології. Класична п'єса будувалася на основі трьох єдностей: єдність часу, місця і сюжету (одна сюжетна лінія розвивалася без зміни декорацій, події повинні відбуватися протягом доби). Як писали члени Французької академії в одному з своїх висновків: «Ніщо безладне і плутане взагалі не може нікому подобатися» . У центрі уваги трагедії знаходився конфлікт між обов'язком і почуттям, причому обов'язок повинен перемогти. При таких зовнішніх формах п'єси головну увагу і Корнель, і Расін зосереджували на внутрішньому світі, переживаннях персонажів. Писалися довгі монологи, які вимагали особливого мистецтва декламації. Актори стали спеціально працювати над роллю, обговорювати задум з автором. Зростають їх загальна культура, знання.

     Правила, такі суворі для «високих» жанрів, не поширювалися на «низький» жанр — комедію. Вона була вільна від умовності, неминуче властивої трагедіям класицизму, її героями могли бути прості люди, які говорили повсякденною простою мовою. Великий комедіограф Жан Батист Мольєр з'єднав народну традицію та інтелектуальність, громадянськість. Майже через три століття його «Тартюф» , «Міщанин-шляхтич» не сходять зі сцен театрів усього світу. Ще далі від замкненості театру часів класицизму пішов П'єр Оґюстен Бомарше в «Севільському цирюльнику» і особливо «Одруженні Фіґаро». У вуста своїх комедійних героїв він вклав монологи, які засуджували аристократію і провіщали революційну епоху.

     Сучасний європейський театр інтегрується не лише за національними ознаками. Домінантою західних постановок є змішання найрізноманітніших стилів і подолання кордонів стилістики, простору та гри. Європейська сцена активно використовує елементи кіно, відео, art performance, сучасної музики та літератури.

     Сьогодні вона тяжіє до невербальних засобів виразності, що значно спрощує інтегрування продукту в інші культури.

     Під „сучасною” драматургією ми розуміємо не просто і не стільки п’ єси, які зображують сучасність, а, передусім, твори пошукові, адекватні подиху часу, тим змінам, які неминуче відбуваються у психології, у відчутті світу. Ми розуміємо сучасний театр, як той, що відчуває з болем чи радістю свій час і свій народ. Тому невипадково й назва „інтерактивний”, тобто такий, який існує із своєю публікою у взаємозалежному відкритому процесі спілкування.

     Багато століть театральне мистецтво не втрачає своєї популярності, а навпаки розвивається і приносить нам радість. Театр має виключно важливе етичне і художнє значення, несе в суспільство ідеї гуманізму і добра, сприяє формуванню естетичного смаку, розширенню кругозору.
     Театральне мистецтво України
     Театральне мистецтво України бере початок з глибокої давнини, коли воно проявлялося в народних іграх, танцях, піснях та обрядах. З 11 століття відомі театральні вистави скоморохів.

     У 17-18 столітті широкого розмаху набули вертепи — мандрівні театри маріонеток, які виконували різдвяні драми та соціально-побутові інтермедії.

     У 1795 році був відкритий перший в Україні стаціонарний театр у Львові. У Києві перший стаціонарний театр з'явився у 1806 році, в Одесі — в 1809, в Полтаві — в 1810.

     Становлення класичної української драматургії пов'язане з іменами Івана Котляревського, який очолив театр у Полтаві, та Григорія Квітки-Основ'яненка, основоположника художньої прози в новій українській літературі. Бурклеск та експресивність, поряд з мальовничістю та гумором, що характерні для їх творів, надовго визначили обличчя академічного театру в Україні.

     У другій половині 19 століття в Україні поширився аматорський театральний рух. В аматорських гуртках розпочинали діяльність корифеї українського театру — драматурги і режисери Михайло Старицький, Марко Кропивницький та Іван Карпенко-Карий. Заслуга швидкого розвитку театру належить також і видатній родині Тобілевичів, члени якої виступали під сценічними псевдонімами Івана Карпенка-Карого, Миколи Садовського і Панаса Саксаганського. Кожен із них не лише створив власну трупу, а й був видатним актором і режисером. Провідною зіркою українського театру того часу була Марія Заньковецька.