Головною ідеєю життя і творчості Миколи Олександровича Бердяєва, найвідомішого на Захо­ді вітчизняного мислителя XX століття, була воля, яка в його розумінні є первинним змістом буття. Волею, згідно з М.Бердяєвим, наділене все, вона становить внутрішню основу життя і Бога, й лю­дей, і всього світу, а тому життєвим завданням кожного є знаходження в собі цієї волі і розкриття її благодатних дарів.

     Микола Олександрович Бердяєв народився 6 бе­резня 1874 року в Києві, у аристократичній родині. Його дід і прадід із батьківського боку були генера­лами царської армії, а батько, який рано вийшов v відставку, виконував обов'язки предводителя київського дворянства й го­ловував у міському Позиковому банку. Мати Миколи, уроджена князівна Кудашева, наполовину француженка, одержала французьке виховання. Тому не дивно, що французька культура була для Бердяєва такою самою рідною, як і російська.

     Дитинство Миколи Бердяєва пройшло в Києві, в українському та єврейському культурному середовищі. Брат Сергій, старший за Миколу на 15 років, дуже рано перейнявшись українофільським народництвом, порвав із аристократичним колом своєї родини. Він писав публіцистичні статті про народне життя, в яких захищав права селян пореформеного ча­су, а також вірші українською мовою. С.Бердяєв був людиною демокра­тичних переконань, але відрізнявся вкрай неврівноваженим характером. Родина брата відіграла вирішальну роль у подоланні майбутнім філософом обмежень і забобонів аристократичного середовища, в якому виріс Мико­ла. Це, зокрема, сприяло його зближенню з демократичною єврейською молоддю Києва, пройнятою антисамодержавними настроями і прихиль­ною до соціалізму.

     Батьки готували Миколу до типової в родині Бердяєвих військової ка­р'єри, тож він вступив до Київського кадетського корпусу. Після закін­чення шостого класу хлопчик одержав направлення в петербурзький па­жеський корпус, однак, на невдоволення рідних, не тільки не поїхав до столиці, а й узагалі вирішив відмовитися від навчання військової справи. З дитинства проявляючи інтерес до різних наук, Микола 1894 року всту­пив на природничий факультет Київського університету, а через рік пе­ревівся на юридичний. Ще в Кадетському корпусі М.Бердяєв глибоко перейнявся ідеями со­ціальної справедливості, розуміючи їх, однак, не так у плані рівного за­безпечення всіх матеріальними благами, як у дусі визнання рівних прав, свобод і можливостей для всіх людей та надання необхідної підтримки представникам пригноблених класів. У студентські роки він вступив до київського марксистського центрального гуртка самоосвіти учнів, члена­ми якого були АЛуначарський та інші молоді інтелектуали міста. Разом зі своїми товаришами по гуртку М.Бердяєв вивчає доробок К.Маркса, виступає з доповідями на соціально-економічні та суспільно- політичні теми, поширює серед учнівської молоді Києва нелегальну літе­ратуру й сам пише статті антиурядового змісту. В ті роки М.Бердяєва за­хоплюють філософські проблеми. Він знайомиться з доробками І.Канта, Г.В.Ф.Гегеля, А.Шопенгауера, захоплюється Й.В.Гете й Т.Карлейлем. Але найбільший вплив на його духовне становлення справив Ф.Достоєвський, у творчості якого Бердяєва полонила та духовна самодостатність, що ро­била його героїв центром власного світу, визначаючи відносну моральну правоту кожного з них. Людина розкривалася в аспекті її кінцевої внут­рішньої волі, всупереч умовностям і забобонам зовнішнього середовища. До цього ж прагнув і Микола Бердяєв. У березні 1898 року М.Бердяєв, якого й раніше ненадовго затримува­ла поліція, за участь у студентських демонстраціях і публічних протестах був заарештований. Він проходив як один із обвинувачуваних у першому в Росії гучному політичному процесі — проти членів київського Союзу боротьби за визволення робітничого класу. Загалом за цією справою бу­ло притягнуто до суду близько 150 осіб. Після місячного перебування в міській Лук'янівській в'язниці він на три роки був засланий на північ, у Вологодську губернію.

     Заслання Микола Олександрович відбував разом з А.Богдановим, А.Луначарським та Б.Савінковим. Довгими зимовими вечорами точилися суперечки й дискусії із соціальних та філософських тем. У цих дебатах пере­вага М.Бердяєва над опонентами була очевидною. Відгомони суперечок молодих соціалістів, кожен із яких відрізнявся не тільки ерудицією та гос­трим розумом, а й палким темпераментом, мали широкий резонанс у колах російських марксистів. У курсі проблем, які вони обговорювали, був і B. Ульянов (Ленін).

    На рубежі століть М.Бердяєв іще залишався прихильником марксизму. Перша його стаття з'явилася німецькою мовою в редагованому К.Каутським журналі "Neue Zeit", що був органом німецьких соціал-демократів. Однак київського мислителя вже починали точити сумніви щодо універ­сальності доктрини К.Маркса як світоглядної системи. Особливо непо­коїла Миколу Олександровича відсутність у марксизмі морального вчення, обгрунтування моральності, тоді як етика з античних часів незмінно вва­жалася обов'язковим компонентом будь-якої філософської системи.

     Відчуваючи брак моральної філософії в марксизмі, М.Бердяєв прагне надолужити його етичним ученням І.Канта, що виходив із особистісного розуміння моральних питань. Спроба адаптації кантівського морального вчення на грунті марксизму відобразилася в першій книзі Бердяєва "Су­б'єктивізм та індивідуалізм. Критичний етюд про М.К.Михайловського" (1901), передмову до якої написав П.Струве. Ця книга, до якої сам М.Бердяєв згодом ставився дуже критично, вийшла тоді, коли її автор пе­ребував у засланні. Поряд із працями видатних мислителів П.Струве, C. Франка та С.Булгакова вона знаменувала перехід молодих інтелектуалів від марксизму до ідеалізму.

     Київ наприкінці XIX століття за насиченістю філософського життя не поступався Петербургові та Москві, а то й перевершував їх. Після переїзду в Москву П.Юркевича (вчителя великого філософа В.Соловйова) у місті незабаром з'явився відомий філософ-лейбніціанець А.Козлов, який тривалий час видавав перший у Росії спеціалізований філософський журнал. Історія філософії О.Новицького та "Філософський лексикон" С.Гогоцького також побачили світ у Києві. У ті роки київський небосхил був осяяний іменами О.Гілярова, Г.Челпайова, Є. Трубецького, С.Булга­кова. У цій творчій атмосфері формувалися М.Бердяєв і Лев Шестов, по­чинали працювати В.Зеньковський та Д.Чижевський.

     Філософська атмосфера міста сприяла різнобічності ідейних пошуків молодого М.Бердяєва. Його духовна еволюція до ідеалізму відобразилася у статті "Етичні проблеми у світлі філософського ідеалізму", надрукова­ній у збірнику "Проблеми ідеалізму" (1902).

     У 1904 році з Бердяєва були зняті останні обмеження стосовно вибо­ру місця проживання, й молодий філософ переселяється до Петербурга, в інтелектуальних колах якого його ім'я було вже добре знане. Приставши на пропозицію Д.Мережковського, він співпрацював із модерністським журналом "Новый путь". У тому ж 1904 році Микола Іванович одружив­ся з Л.Трушевою, з якою прожив понад сорок років. На той час у журналі "Новый путь" назрів ідейний розкол між "гру­пою Мережковського" та "групою Бердяєва", внаслідок якого київський інтелектуал зі своїми друзями організував самостійний журнал "Вопросы жизни", зареєстрований на ім'я М.Лосського як найменш підозрілого для поліції. Ідейне обличчя нового журналу визначали М.Бердяєв та С.Булгаков, друкувалися в ньому П.Струве, Д.Мережков- ський, В.Розанов, О.Блок, Лев Шестов, В.Іванов, С.Франк, А.Бєлий та багато інших діячів російсь­кої культури.

     У Петербурзі Бердяєв занурюється у столичне духовне життя. Спілкування з Дмитром Мережковським та Зінаїдою Гіппіус сприяло його зверненню до християнства. Він бере діяльну участь в органі­зації та роботі петербурзького Релігійно-філософського товариства пам'яті Володимира Соловйова, регулярно відвідує знамениті "середи" Вячеслава Іванова, зазвичай головуючи на цих клубних засі­даннях пітерської духовної еліти.

     Пожвавлення суспільно-політичного життя напередодні й під час ре­волюції 1905—1907 років не могло не торкнутися діяльного, палаючого новими ідеями та проектами М.Бердяєва. Він стає активним членом лібе­рального Союзу визволення, бере участь у його з'їздах. Водночас Бердяєв багато друкується, балансуючи на грані професійної філософії та філо­софської публіцистики, прагнучи синтезувати вищі досягнення раціона­лістичної західної думки з філософією В.Соловйова та вітчизняною пра­вославною традицією, яку він надзвичайно сміливо самостійно розуміє в дусі своєї "філософії свободи". Статті філософсько-світоглядного зміс­ту М.Бердяєв об'єднав у два збірники: "Sub specie aeternitatis" та "Нова релігійна свідомість і громадськість", що вийшли друком 1907 року.

     Філософ був украй розчарований тим, як інтелігенція та маси прояви­ли себе в першій російській революції. Він вирушає за кордон і після пер­шого короткого перебування в Парижі восени 1908 року переїжджає до Москви. Тут продовжується його робота з переосмислення та переоцінки ідейно-політичного шляху російської інтелігенції, яка забула про вищі ду­ховно-моральні істини заради досягнення мирських соціальних цілей.

     Особливий суспільний резонанс мала стаття М.Бердяєва "Філософсь­ка істина й інтелігентська правда", вміщена у збірнику "Вехи" (1909). Але справжню популярність принесла йому книга "Філософія волі", що вий­шла 1911 року. У ній Бердяєв формулює основні принципи своєї філосо­фії християнського персоналізму, в якій категорія "свободи" відіграє про­відну роль. Наступним етапом творчого шляху М.Бердяєва стала книга "Сенс творчості. Досвід виправдання людини" (1916), працювати над якою він почав іще взимку 1912 року у Флоренції. М.Бердяєв дедалі час­тіше звертається до спадщини російських мислителів релігійно-консерва­тивного спрямування. Його духовними орієнтирами стають А.Хомяков та В.Соловйов, Л.Толстой та Ф.Достоєвський, К. Леонтьєв та В.Розанов, а також друзі й сучасники П.Флоренський, С.Булгаков, Лев Шестов і Д.Мережковський. Бердяєв одним із перших усвідомив і яскраво виразив самобутність російсько-православної філософської традиції, зробивши її предметом історико-філософського дослідження.

     Лютневу революцію 1917 року М.Бердяєв сприйняв із великим енту­зіазмом, убачаючи в ній шлях до звільнення народів Росії. Однак уже во­сени настало гірке розчарування.     

     До жовтневих подій 1917 року Микола Олександрович поставився дуже критично, сподіваючись, проте, знайти в них прихований, глибинний істо­ріософський зміст. В анархії, що охопила країну, він бачив крах ідеології ра­дикальної інтелігенції, світоглядні настанови якої він викривав протягом ос­таннього десятиліття. Перше осмислення ним подій 1917—1918 років на тлі російської історії та культури відобразилось у праці "Доля Росії" (1918). За умов не баченого раніше терору й ідеологічного тиску М.Бердяєв не бажав миритися з диктатом більшовицького режиму. У роки громадян­ської війни він розгорнув бурхливу діяльність, щоб консолідувати сили близьких йому за духом філософів та літераторів, результатом чого стала організація восени 1919 року в Москві Вільної академії духовної культу­ри. У тому ж році Бердяєв був обраний професором історико-філологічного факультету Московського університету.

     Бурхлива діяльність М.Бердяєва, в ідейному розумінні різко опозицій­на до настанов та інтересів нової влади, викликала неприховане занепо­коєння більшовицьких вождів. У 1920 році філософ був заарештований і допитаний особисто Ф.Дзержинським. Тоді його невдовзі було звільнено. У 1922 році він був заарештований удруге і в складі великої групи опози­ційно налаштованої інтелігенції (списки формувалися з участю В.Леніна, котрий реально оцінював авторитет М.Бердяєва) висланий за межі РРФСР.

     Опинившись у вигнанні, Микола Олександрович, як і більшість вис­ланих разом із ним російських та українських інтелектуалів, оселився в Берліні. Упродовж двох років він написав і опублікував цілу серію праць: "Філософія нерівності" (1923), "Сенс історії" (1923), "Нове серед­ньовіччя" (1924), "Світогляд Достоєвського" (1923). У 1924 році М.Бердяєв переїхав зі знекровленої виплатами репарацій та ураженої гострою фінансовою кризою Німеччини у Францію. Усе його подальше життя пройшло в Парижі. 1925 року Микола Олександрович по­чав видавати журнал "Путь", що перетворився на трибуну російської ре­лігійно-філософської думки. До літа 1940 року, коли французьку столицю окупували німецькі війська, вийшло 61 число цього унікального видання. У ці роки бердяєвська філософія волі набуває радикальніших рис. Філософ відстоює ідею первинності волі як нескінченної потенційності й зони необмежених можливостей щодо буття, вписавшись своїми кон­цепціями в духовний контекст міжвоєнної Європи.

     Духовне несприйняття диктатури у будь-яких її формах розкрите М.Бердяєвим у виданих у Парижі працях: "Філософія вільного духу" (1927-1928), "Я і світ об'єктів" (1934), "Дух і реальність" (1937) та "Дос­від есхатологічної метафізики" (1947). Праця "Про рабство і волю люди­ни" (1939) підбиває підсумок багаторічних роздумів про вільну особис­тість, відкриту світові та Богу як основі буття. Тоді ж французькою мовою було видано його книгу "Джерела і сенс російського комунізму", в якій Бердяєв доводить, що російська революція і більшовизм, при всій їхній марксистській фразеології, мають переважно національні, а не експорто­вані із Заходу, джерела. Напад фашистської Німеччини на СРСР сколихнув патріотичні по­чуття М.Бердяєва, відновивши його інтерес до історіософських проблем. У післявоєнні роки він написав низку робіт, найбільш значною серед яких була книга "Царство духу і царство кесаря" (1949). Підсумковою працею, виданою вже після смерті автора в 1949 році, стало "Самопізнан­ня" — філософська автобіографія Бердяєва. Посмертно була опублікова­на і його "Екзистенціальна діалектика божественного і людського" (1952).

     Помер Микола Олександрович Бердяєв у Парижі 23 березня 1948 ро­ку, за своїм робочим столом...

     Йому належить визначне місце у розвитку світової філософії XX сто­ліття. Проблема людини, за власним твердженням Бердяєва, завжди була в центрі його роздумів. Людина як особистість для нього незрівнянно цін­ніша за суспільство, державу чи націю. Гострота проникнення в суть проб­лем, блискуча ерудиція та невичерпний ентузіазм привертали і приверта­ють до М.Бердяєва увагу й симпатії духовно чутливих людей усього світу. Його духовна спадщина, пройнята високим пафосом свободи та поваги до людської особистості, в наш час покликана відіграти особливу роль.