ПАСТЕРНАК Борис Леонідович (10.02.1890, Москва - 30.05.1960, с. Передєлкіно побл. Москви) — російський поет, прозаїк, перекладач, лауреат Нобелівської премії 1958 року. Майстер філософської та пейзажної лірики, Пастернак зробив значний внесок у розвиток поезії у 20 столітті.

Борис Пастернак - ціла епоха в літературі. Він починав свою діяльність у період великих революційних зрушень і сподівань, але незабаром побачив, як надії на соціалістичне реформування суспільства зазнали краху, як людина опинилася в полоні ідеологічних ілюзій, як насильство витіснило ідеї про майбутню свободу, рівність і братерство; Тому поезія Б. Пастернака - своєрідний психологічний літопис трагедії XX ст.

Творчий спадок Пастернака належить до найкращих здобутків російської літератури XX ст. Як художня особистість він сформувався в атмосфері «срібного століття» російської поезії, успадкував її традиції і, примноживши їх, передав новому поетичному поколінню — «шістдесятникам», для яких став взірцем не лише творчої, а й високої моральної поведінки — людини, поета, особистості, котра не зламалась, не поступилася своїми принципами, не знівечила свій поетичний дар служінням на догоду правлячій ідеології. Творчість Пастернака уособлює філософський напрям розвитку російської поезії XX ст. Його лірика звернута до кореневих проблем буття людини та світу, до складних зв'язків між усім сущим. Вона інтелектуально вишукана і непроста, заглиблена у роздуми і водночас схвильовано пристрасна і мелодійно розмірена.

Пастернак народився у Москві у професійно-артистичній родині. Його батько, Леонід Осипович Пастернак, — художник, академік живопису, викладав в Училищі живопису, скульптури й архітектури. Мати поета, Розалія Ісидорівна Кауфман, була обдарованою піаністкою. Пастернак виховувався в атмосфері мистецтва, оскільки в їхньому домі часто гостювали відомі художники, музиканти, письменники. Гостями сім'ї були Л. Толстой і В. Ключевський, композитори С. Рахманінов і О. Скрябін, художники В. Серов і М. Врубель. Ще до вступу у 1901 р. у гімназію Пастернак здобув добру домашню освіту, опанував дві мови — німецьку та французьку. Уже в дитинстві він пережив і перше серйозне творче захоплення — музикою, якою займався близько шести років. «Під впливом захоплення Скрябіним потяг до імпровізації і творчості повністю запанував наді мною. З цієї осені (1903 р.) я шість наступних років, усі гімназійні роки, присвятив докладному вивченню теорії композиції... Ніхто не сумнівався у моєму майбутньому. Доля моя була вирішена, шлях обраний. У мені вбачали музиканта, й усе пробачали заради музики...» Але музику Пастернак усе ж облишив, незважаючи на прихильність свого кумира Скрябіна. Причиною цього, на думку самого Пастернака, стало слабке володіння технікою гри на роялі і відсутність абсолютного слуху. «Якби музика була моїм основним заняттям, як це могло видатися на перший погляд, я б цим абсолютним слухом не переймався... Але музика була для мене культом», — писав письменник в «Охоронній грамоті» («Охранная грамота», 1931). Остаточно Пастернак розірвав з музикою в 1909 р. і тоді ж вступив на історико-філологічний факультет Московського університету, де захопився філософією. Щоби розширити і поглибити свої філософські знання, Пастернак у 1912 р. поїхав у Німеччину й один семестр провчився у Марбурзькому університеті. Тепер там на його честь названа одна з вулиць і встановлена меморіальна дошка, на якій, крім тексту, що засвідчує час перебування тут Пастернака, вибиті слова із його «Охоронної грамоти»: «Прощавай, філософіє...» І це не випадково. Паралельно з філософією Пастернак пережив ще одне захоплення — поезією, і саме вона рішуче витіснила і переважила усе інше в його колі творчих інтересів і стала справжнім життєвим покликанням.

Перші вірші Пастернака були опубліковані в 1913 р. в альманасі «Лірика». Від призову до армії у зв'язку з початком Першої світової війни Пастернак був звільнений, оскільки ще в дитинстві, впавши з коня, серйозно пошкодив ногу. На пропозицію одного із знайомих Пастернак поїхав на Урал і деякий час працював у конторі одного з хімічних заводів. З початком революції 1917 р. він повернувся у Москву, хоча Урал залишить чималий слід у його творчості. Це і вірші, і проза — «Дитинство Люверс», «Повість», «Початок прози 1936 року», другий том «Доктора Живаго», в яких тією чи іншою мірою позначилися його уральські враження.

Ейфорія від тих кардинальних змін, які відбувалися у країні, на деякий час захопила й Пастернака. У ранній період він навіть написав овіяний романтикою вірш «Кремль у буревій 1918 року», в якому вивів образ червоного московського Кремля як символ нового життя — корабель, спрямований у майбутнє. Втім, революційні мотиви у поезії Пастернака посідають незначне місце. У 1917—1918pp. Пастернак написав і свої перші прозові твори, а також звертався й до перекладів. У пореволюційні роки він певний час працював у Театральному відділі Наркомосвіти, а потім у редакції газети «Гудок». «...Виправляв чужі вірші й отримував пристойну червоноармійську пайку», — з сумною іронією писав він про ті роки. У 1921 р. нова влада виселила з квартири його батька, котрий змушений був емігрувати. Того ж року Пастернак познайомився з Євгенією Лур'є, молодою художницею, яка стане його дружиною. З 1922 p., після підтримки впливового пролетарського критика Я.Полонського, матеріальний стан Пастернака дещо владнався, і він навіть зміг відвідати у Берліні своїх батьків. З метою заробітку Пастернак змушений був погодитись на пропозицію Інституту В. Леніна збирати іноземні бібліографічні матеріали щодо особи комуністичного вождя.

До середини 20-х pp. Пастернак вже був відомий як автор чотирьох поетичних збірок. Тепер він випробовує свої сили і в значніших за обсягом поетичних жанрах. Незабаром з'явилися дві його історично-революційні поеми «Дев'ятсот п'ятий рік» («Цевятсот пятый год», 1925—1926) і «Лейтенант Шмідт» («Лейтенант Шмидт», 1926—1927), присвячені першій російській революції 1905 р. і повстанню матросів Чорноморського флоту. Поему «Дев'ятсот п'ятий рік» високо оцінив Максим Горький, але особисто Пастернак через деякий час висловив іншу думку про свої «революційні спроби»: «Об цю стіну необхідно було вдаритись». Не надто схвальний відгук на поему «Лейтенант Шмідт» було вміщено й у «Великій радянській енциклопедії» 30-х pp.: «...Суспільно-значиму тему революції знизив до ліричної оповіді про приватну долю ліричного героя». У 1931 р. Пастернак написав роман у віршах «Спекторський» («Спекторский»), який також варіював революційну тему, та автобіографічну повість «Охоронна грамота».

Атмосфера політичних цькувань і репресій межі 20—30 pp., самогубство В.Маяковського гнітюче вплинули на письменника. Він навіть мав намір емігрувати за кордон, проте його спроба виявилась невдалою. Літо 1930 р. Пастернак провів у Ірпені під Києвом. Там він познайомився із Зінаїдою Нейгауз, котра стала його другою дружиною. Упродовж 1931 — 1959 pp. Пастернак чотири рази відвідав Грузію, яку змалював у кількох поетичних циклах: «Хвилі» («Волны», 1932), «Художник» («Художник», 1935), «Літні нотатки» («Летние записки», 1936). Крім того, письменник багато перекладав російською грузинських поетів.

У тогочасній партійній критиці визнавалася незаперечна художня обдарованість Пастернака (М. Бухарін навіть назвав його поетом «дуже значного калібру»), але водночас йому докоряли у «світогляді, що не відповідає епосі», пропонуючи «тематично й ідейно перебудуватись». Попри всі ці докори, влада деякий час все ще ставилася до нього поблажливо: у 1936 р. йому надали дачу з селищі Передєлкіно (де він жив до самої смерті і де тепер розміщений його меморіальний музей), а через рік — нову квартиру у побудованому у Москві письменницькому будинку. У Передєлкіно поет зустрів і початок війни. Улітку 1943р. Пастернак у складі письменницької бригади виїжджав на фронт, поблизу Орла. Його вірші, опубліковані у літературних збірках, журналах, газетах, згодом склали ліричний цикл, у якому постає образ поета-гуманіста і патріота.

У 30—40-х pp. вийшли друком нові поетичні збірки Пастернака, а паралельно він почав писати «велику прозу», робота над якою триватиме 10 років і виллється восени 1956 р. у роман «Лікар Живаго» («Доктор Живаго»).

У романі відтворена трагічна доля російської інтелігенції, розкрита на тлі історичних зламів, які переживала Росія в першій половині XX ст. У центрі твору — життя лікаря, філософа і поета Юрія Андрійовича Живаго, котрий разом із Ларою (Ларисою Федорівною Антиповою) виступають головними героями роману. Вже на початку роману Живаго втрачає батьків: його мати помирає, а батько, колишній мільйонер, зубожівши, вчиняє самогубство, вистрибнувши з потяга. Доля сироти складається непросто. Він живе у Москві, у родині професора Громеко, згодом вступає на медичний факультет університету, віршує. Після одруження з донькою професора Тонею Громеко у них народжується сип. Далі — Перша світова війна, на яку мобілізують Живаго, поранення, госпіталь, де відбувається зустріч з Ларою, яка там працює. Але вона одружена : невдовзі залишає госпіталь. Революцію 1917 р. Живаго зустрічає в Москві, де працює у лікарні і веде щоденник, куди входять вірші і проза. Випадково на вулиці він зустрічає Євграфа Живаго, не знаючи, що це його молодший брат. Постать брата — найзагадковіша у романі. Про нього майже нічого не відомо, але у нього впливові зв'язки, він завжди з'являтиметься в житті старшого брата несподівано, і завжди, коли потрібна його допомога. За порадою брата родина Живаго залишає Москву, у якій стає небезпечно, і переселяється на Урал, у Варикіно, колишній маєток діда Тоні. Тут Живаго знову зустрічає Лару і тепер між ними спалахує справжнє кохання. Впродовж буремних років війн і революцій поступово формується і змінюється світогляд Живаго. Якщо спочатку він сприймає революцію з ентузіазмом, називаючи її «чудодійною хірургією», то в подальші роки змінює своє ставлення до неї: «Я був налаштований надзвичайно революційно, а тепер гадаю, що насильством нічого не вдієш». Незабаром у житті Живаго відбулися зміни: дружина з дітьми повернулись у Москву, а звідти виїхали за кордон. Не склалося і його щастя з Ларою, котру, підступно обманувши, вивіз за кордон її колишній коханець, адвокат Комаровеький. Самотній Живаго повертається в Москву, перебиваючись випадковими заробітками, пише невеличкі книжечки, де викладає свої медичні та філософські погляди, думки про релігію й історію, вірші й оповідання. У Москві він і помирає від серцевого нападу.

Критики вважають «Лікаря Живаго» своєрідною духовною автобіографією Пастернака, у якій він висловив свою остаточно сформовану ідейну позицію. Як і у віршах Пастернака, у романі порушуються вічні теми: природа, революція, мистецтво, кохання, філософія, історія і сучасність. Тут, на думку академіка Д.Лихачева, «перехрещуються усі лінії його творчих настанов: на повернення до дитячої безпосередності погляду на світ, до вияву природності життя, до спроможності літературних традицій відкривати невідкрите. Зійшлись притаманні його творчості прагнення прози до поезії і поезії до прози. Повною мірою виявились і світоглядні засади Пастернака: його переконаність у справжній цінності сили духу і внутрішньої свободи людини, яка завжди залишається собою і не підпорядковується тиранії сильної волі — власної або чужої. Відобразилось і розуміння людської історії як частини природи, в якій людина бере участь поза власною волею, і вищої краси дійсності в художній творчості». Сам Пастернак так визначав задум свого роману: «Я хочу подати історичний образ Росії впродовж останнього сорокап'ятиліття, і водночас ...цей твір буде вираженням моїх поглядів на мистецтво, на Євангеліє, на життя людини в історії і на багато чого ще... Загальна атмосфера твору — моє християнство». До роману доданий цикл із 25 віршів, нібито написаних Юрієм Живаго, що насичені євангельськими картинами і релігійною символікою, яка приховано чи явно співвіднесена з біографічними обставинами й особливостями світогляду Живаго та його автора.

Після завершення роману Пастернак передав його рукопис для публікації відразу у два журнали — «Новый мир» і «Знамя», але цензура заборонила його публікацію. Натомість у 1957 р. він був опублікований за кордоном, в Італії, і ця публікація стала ще однією підставою для присудження письменнику у 1958 р. Нобелівської премії «за видатні досягнення в сучасній ліричній поезії і на традиційній ниві великої російської прози». У зв'язку із цим навколо постаті Пастернака і його роману розгорнулося безпрецедентне за масштабами (як на післясталінські часи) ідеологічне цькування. Письменник був змушений відмовитися від премії, але й попри це його виключили зі Спілки письменників СРСР (за передачу на Захід роману).

Наскільки можна було відверто про всі ті інсинуації навколо його особи Пастернака висловився у вірші «Нобелівська премія»:

Десь там воля, світло, люди,

Я ж — мов звір у хащині:

Оточили звідусюди,

І не вирватись мені.

Шум погоні, чорні віти,

Ставу темне полотно,—

Вже мені не уціліти.

Хай що буде, все одно.

Хто я — вбивця, тать кривавий?

За що кару я несу?

Світові подарував я

Краю рідного красу...

                 (Пер. М. Стріхи)

Упродовж 1957—1958 pp. роман «Лікар Живаго» був перекладений 24 мовами, і лише у 1988 р. він вийшов друком на батьківщині Пастернака. Сам митець ніколи не відмовлявся від нього: «Єдине, з приводу чого мені у житті немає в чому каятись, це роман. Я написав те, що думаю, — писав Пастернак у листі до одного з керівників Союзу письменників. — Хочу вас запевнити, що я приховав би його, якби він був слабким. Але він виявився сильнішим від моїх сподівань, сила ж дається зверху, і, таким чином, подальша його доля мені непідвладна. Втручатися я не буду. Якщо правду, яку я знаю, треба спокутувати стражданням, це не новина, і я готовий прийняти будь-що». Важка ідеологічна атмосфера, у якій перебував Пастернак, остаточно підірвала його сили й ослаблене здоров'я (ще працюючи над романом, він переніс інфаркт). Зловісним пророцтвом у цьому плані сповнений перший вірш добірки, яка завершувала роман «Лікар Живаго»:

Та порядок змінений не буде,

Неминучий і кінець путі.

Я самотній. Фарисеї всюди,

І всього трапляється в житті.

30 травня 1960 р. Пастернак помер і був похований на кладовищі у Передєлкіно. 19 лютого 1987 р. секретаріат правління Спілки письменників СРСР скасував постанову 1958 р. про виключення Пастернака зі своїх лав.

Як поет, Пастернак формувався під перехресним впливом символістів та футуристів. Формально він співвідносив себе з групою поміркованих футуристів «Центрифуги», у 20-х pp. входив навіть у ЛіФ (Лівий фронт Мистецтв), тобто найбільш радикальне й агресивне крило пролетарської літератури, але фактично не належав ні до тих, ні до інших. З футуристами, а потім і з ліфівцями, поета пов'язувала лише спільна зорієнтованість на пошуки нової поетичної мови, а також особиста дружба з В.Маяковським і М. Асеєвим, котрі входили до цих угруповань.

Перші поетичні збірки «Близнюк у хмарах» («Близнец в тучах», 1914) та «Понад бар'єри» («Поверх барьеров», 1917) були учнівськими. У них ще чітко прослідковується пошук власного поетичного голосу й індивідуального стилю і віддається данина тодішній поетичній моді — символістській недомовленості та футуристському мовленнєвому епатажу. Сам Пастернак пізніше скептично оцінював свої перші поетичні спроби і, готуючи їх до перевидання, неодноразово переробляв. Але вже й у цих збірках є чимало віршів, які стали справжніми поетичними шедеврами, як, наприклад, «Цей лютий! Час для сліз і віршів...» Узагальнюючи своє поетичне «учнівство», Пастернак пізніше писав: «Упродовж років саме, так би мовити, поняття «понад бар'єри» у мене змінювалось. З назви книги воно стало назвою періоду або манери, і під цим заголовком я надалі об'єднував вірші, написані пізніше, якщо вони відповідали характеру цієї книги...».

Широку популярність Пастернаку принесла наступна збірка «Сестра моя — життя» («Сестра моя — жизнь», 1922), продовжена у 1923 р. збіркою «Теми і варіації» («Темы и вариации»). Характеризуючи вірші першої із цих збірок, Максим Горький зазначав: «Коли вчитуєшся в них, дивуєшся багатству і картинності порівнянь, вихору звучних слів, своєрідних рим, сміливим малюнкам і глибині змісту. Він посів винятково важливе місце в історії російської поезії XX століття». У 1932 р. вийшла друком нова поетична збірка Пастернака «Друге народження» («Второе рождение»), яка, крім усього іншого, увібрала в себе і завуальовані відгуки поета на атмосферу гонінь та репресій, що набирали обертів у країні. Втім, уже з перших своїх збірок Пастернак постає як поет особливий, не схожий на інших. Пастернак й сам відчував складність своєї лірики і постійно прагнув до якомога чіткішого та дохідливішого вираження. Саме тому він уважав (у більшості випадків несправедливо) усю свою лірику, написану до 40-х pp., недосконалою. Межовими, за його власним зізнанням, стали для нього 40-і pp. і, зокрема, збірка «На вранішніх потягах»(«На ранних поездах», 1943). У подальші роки Пастернак створив ще кілька поетичних збірок «Земний простір» («Земной простор», 1945), «Коли розгуляється» («Когда разгуляется», 1957), у яких прагне до чіткості та зрозумілості вираження.

Пастернак увійшов в історію російської поезії як поет підкреслено нетрадиційний, не схожий на інших, відмінний як за поетичною манерою, так і за тематикою. Найперше, що підкреслювала критика, протиставляючи Пастернака іншим поетам, це відсутність у нього інтересу до злободенної, гостросоціальної тематики, політичних та громадянських тем, які перебували в центрі уваги тодішньої «радянської» поезії. Це і так, і не так. З одного боку, у Пастернака можна знайти зразки, можливо, і не зовсім традиційної, але цілком громадянської і навіть патріотичної лірики (це, зокрема, історично-революційні поеми «Дев'ятсот п'ятий рік», «Лейтенант Шмідт», роман у віршах «Спекторський», цикл віршів, присвячених боротьбі радянського народу з фашистською навалою і т.д.), з іншого боку, сам Пастернак ніколи не вважав їх головними у своїй творчості, всю свою увагу і поетичну пристрасть віддаючи іншим, ближчим і зрозумілішим йому темам.

Центральне місце у його поезії посідає тема природи. Природа у ліриці Пастернака — це завжди щось більше, ніж звичайний пейзаж. А. Ахматова зауважувала, що «природа усе життя була єдиною і повноправною Музою, його потаємною співрозмовницею, його Нареченою і Коханкою, його Дружиною і Вдовою — вона була для нього тим, чим була Росія для Блока». Пейзаж у Пастернака — це вже не пасивний об'єкт зображення, а головний герой і активний ініціатор дії, осереддя зображення, яке концентрує навколо себе головні образи твору і думки автора, забарвлює їх відповідним настроєм і вдихає у них життя. У критиці неодноразово зазначалося, що уподібнення природи людині, яке загалом властиве поезії, у Пастернака досягає такої межі, що пейзаж починає виступати у нього в ролі своєрідного наставника і морального взірця. Неконкретизована у більшості його поетів-сучасників, природа у Пастернака яскраво індивідуальна і неповторна, вона має свій характер і своє обличчя.

Важливою темою, до якої упродовж усього життя звертався Пастернак, була тема поета і поезії. За концепцією, якої дотримувався Пастернак, мистецтво — це, насамперед, відсторонений погляд на життя, яке не спирається ні на який попередній досвід і готові уявлення, а немовби сприймається вперше, з усією безпосередністю, свіжістю та хаотичністю вражень. Поет немовби не впізнає реальність і, описуючи її, не вдається до готових схем і встановлених логічних зв'язків між предметами. З дитячою неупередженістю у сприйняттях і оцінках він щоразу, наче вперше, відкриває реальність, і щоразу вона постає перед ним як щось незнане досі, напрочуд дивне і несприйнятне з позиції загальноприйнятої логіки — звідси у віршах Пастернака значна кількість фантастичних образів, незвичайних порівнянь і уподібнень, несподіваних ракурсів зображення предмета. Одна з найуживаніших у Пастернака варіацій на тему мистецтва — це його зародження у надрах природи, або ж пояснення його суті через образи природи («Цей лютий! Час для сліз і віршів...», 1912; «Визначення поезії», 1917):

Це — загуслий заливистий свист,

Це — при березі лускіт льодинок,

Це — умерзлий у темряву лист,

Це — кількох солов'їв поєдинок.

Це — солодкий притихлий горох,

Це — усесвіту сльози в лопатках,

Це — з пюпітрів і флейт — Фігаро

Круто валиться градом на грядку...

              («Визначення поезії». пер. А. Кичинського)

Не менш важливий тематичний елемент поезії Пастернака — це філософські, кореневі аспекти буття людини і світу — сенс буття, призначення людини, сутність природи та навколишнього світу тощо. У багатьох творах Пастернака ми знаходимо пристрасне бажання дійти, «докопатися» до самої суті, до основи речей, які нас оточують, природи та характеру взаємозв'язків, що встановлюються між різноманітними предметами та явищами буття, і т.д. Зображуючи той або інший предмет, Пастернак прагне змалювати не стільки його «фотографічну» достовірність, скільки його приховану реальність, непомітну за призвичаєністю сприйнять (своєрідною програмовою декларацією його філософської поезії є вірш «У всьому хочу я дійти самої суті... «). Пастернак, як пише О. Синявський, «вдивлявся в нього [предмет], проникав у глибину його властивостей і сутності, змальовуючи не тільки перше враження від предмета, а й його поняття, ідею. Недаремно окремі вірші Пастернака так і називаються — «Визначення» («Визначення поезії», «Визначення душі «і т. д.)».

Лірика Пастернака зазвичай утруднена для сприйняття. Ще Максим Горький у рецензії на поему П. «Дев'ятсот п'ятий рік» виокремлював такі стильові ознаки його поезії: смислова напруга і непевність, насиченість образами, асоціативність і недоокресленість зображуваного. Ще однією прикметною ознакою стилю Пастернака є його метафоричність. Утім, метафора у Пастернака не просто засіб для підкреслення мальовничості, картинності зображуваного чи надання йому певного емоційного колориту. За влучним зауваженням О. Синявського, «метафора у поетиці Пастернака виконує насамперед функцію зв'язку. Вона миттєво, динамічно стягує в одне ціле розрізнені частини дійсності і тим самим немовби втілює велику єдність світу, взаємодію і взаємопроникнення явищ».

Як і Маяковський, Пастернак вдавався до експериментів із засобами мовленнєвого вираження, намагаючись знайти шляхи оновлення поетичної мови. На відміну від Маяковського, котрий намагався «демократизувати» поетичну мову за рахунок введення у неї «мови вулиці», Пастернак стриманіший у виборі засобів: його улюблений прийом полягав у тому, щоби вводити в поетичну мову прозаїзми, які, на його думку, не деформували, а, навпаки, підкреслювали її поетичність, її естетичну відстороненість від мови повсякденного спілкування. Спільна з футуристами ознака поетичного стилю Пастернака — «ламаний синтаксис» (граматична невпорядкованість, інверсованість слів, невиправдано довгі безсполучникові ряди слів, повтори, безприкметникові чи бездієслівні конструкції тощо), який був покликаний відтворювати природну хаотичність і невпорядкованість живого розмовного спілкування.

Пастернак своєю поетичною творчістю зробив важливий внесок у створення в країні тієї атмосфери внутрішньої свободи і духовного розкріпачення особистості, якою наснажувалися культура і література.

За матеріалами Інтернету