Неділя, 22.04.2018, 05:05
Бiблiотека  коледжу радіоелектроніки
Вітаю Вас Гость | RSS
Головна На допомогу викладачам Реєстрація Вхід
Меню сайту

Категории раздела
Матеріали до педагогічних рад [3]
Виховні години [9]

Рекомендуємо

Форма входа

Хмарка тегів
Інтернет ВИшивка ВНЗ Болонський процес ВУЗы Украины Bologna Process Українська література Письменник education europe выставка день библиотекаря інформаційні технології акції виставка Еллан-Блакитний історія Іноземна мова онлайн образование онлайн освіта англійська мова english английский язык освітні сервіси google физика facebook Тарас Шевченко 200 років Ліна Костенко Освіта Європа 2014 ДРПБК 2014/2015 навчальний рік підручники Графік 2014-2015 скачати ЛІТЕРАТУРА Ювілей 120 років 3ds max AutoCAD Autodesk Fusion 360 Ultimate Inventor Professional Maya Revit автоматичне оформлення списку літер #Грибоедов220 журнал Chip Computer Bild Computerworld Linux Format Upgrade Windows IT Pro/RE #Пастернак125 125 лет бібліотека ДРПБК 85 років викладачам день вишиванки Ukrainian Embroidery 10 - 11 клас Гудзик роман Акція 30-та річниця Чорнобильської катаст Франко160 Іван Франко письменники Франко ІванФранко 1 червня World Kissing Day 150 РОКІВ англійський письменник фотовиставка onuka радіодиктант українська мова новини аудіокнига аудіокниги академічна доброчесність антиплагіат академічна чесність плагіат конкурс літературний календар Історія України рік Японії Фудошинкан Англійська Історик бібліограф бібліотека 55 років ДРПБК

Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 562

Головна » Статті » Викладачу » Виховні години

Расизм. Виклик екстремістів
     Расизм і злочини на ґрунті ксенофобії не були характерними для українського суспільства протягом тривалого часу. За оцінками експертів із США, його проявів в Україні не більше, ніж в інших посттоталітарних країнах. Хоча випадки прояву ксенофобії стосовно росіян, євреїв, кримських татар, ромів та іммігрантів з Кавказу, Азії й Африки траплялися доволі часто, американські спостерігачі вважали ситуацію в Україні менш загрозливою, на відміну від Росії, Румунії, Польщі, Угорщини чи Словаччини. Можливо, це було зумовлено тим, що більшість випадків не мала насильницького характеру. Обмежувалося все словесними образами, малюванням антисемітських графіті та досить рідко — актами вандалізму на кладовищах. Після розпаду соціалістичного табору проблема расистських нападів та ксенофобських настроїв постала на порядку денному. В лютому 2008 року на Глобальному форумі з протидії антисемітизму та расизму в Єрусалимі Україну звинуватили у сильних проявах ксенофобії, расової нетерпимості та антисемітизму. Погодьмося, образливо чути такі слова про свою країну. Гірко усвідомлювати, що у нас узагалі таке можливе...
    Один із перших резонансних проявів ксенофобії в Україні датується липнем 2001 року, коли біженця з Руанди було забито на смерть поблизу його помешкання у Вінниці. Така ситуація вперше, як це часто трапляється, привернула увагу міжнародних експертів та організацій. Своє занепокоєння щодо ксенофобії тоді висловив Верховний комісар ООН із питань біженців. Загрозливіші результати поширення ксенофобських настроїв стали помітними після 2005 року, коли групи так званих скінхедів («бритоголових») виокремилися з лав футбольних фанатів в окрему течію. Але вважати, нібито «скіни» — суто вихідці з когорти футбольних фанів і, навпаки, що всі «бритоголові» — «несамовиті динамівці», є великою помилкою попри те, що побачити когось із них у шарфику певного клубу можна доволі часто, але це ще ні про що не говорить…
     За даними Управління моніторингу дотримання прав людини в органах внутрішніх справ Міністерства внутрішніх справ, на українських теренах найактивнішими та найагресивнішими вважаються ультраправі групи, що належать до руху «Біла влада – скінхед спектрум» (White Power — Skinhead Spektrum), українська філія світової екстремістської мережі «Кров і честь» (Blood & Honour), воєнізована неонацистська секта «Світова церква творця Рутенія» (World Church of the Creator Ruthenia, WCOTC). Їх об’єднує загальна ідеологія расизму та націоналізму, яка діє на принципах установлення переваги над особами інших рас та національностей. Найчисленніші групи скінхедів були зафіксовані у Києві, Дніпропетровську, Донецьку, Запоріжжі, Львові, Севастополі, Чернігові та Автономній Республіці Крим. Якщо у Росії масштаб скінхедівського руху обчислюється десятками тисяч осіб, то в Україні, за попередніми офіційними даними МВС України, сьогодні на обліку столичної міліції перебуває поки що 510 осіб віком від 14 до 27 років, які себе визнають скінхедами, із них 31 особа має судимість за хуліганство, грабежі й злочини, пов’язані з незаконним обігом наркотиків. Зазвичай вони об’єднані у групи чисельністю 20—50 осіб без чіткої структури та організаційної побудови. Такі групи існують у Києві, Дніпропетровську, Запоріжжі, Львові, Севастополі, Чернігові та Автономній Республіці Крим. У 2007 році стосовно «скінів» порушено 11 кримінальних справ за злочини, вчинені не з расових мотивів.
     Але будь-яка статистика з цієї проблеми не відбиває її обсягу та складності. Розв’язувати її має передусім міліція. Оскільки проблема не те що не розв’язується, а ще й загострюється, зусібіч лунають звинувачення. Правоохоронцям варто визнати їхню небезпідставність, бо не завжди попередили, розкрили або захистили права іноземних громадян. Міліція, крім захисту прав громадян, розкриття злочинів та охорони громадського порядку, повинна виконувати ще одну вкрай важливу функцію у суспільстві — попереджати злочини та правопорушення. На жаль, діяльність органів внутрішніх справ у протидії расизму та ксенофобії торкається лише верхівки айсберга. Міліція втручається в ситуацію вже тоді, коли злочин скоєно, зокрема й на етнічному грунті. 28 лютого 2008 року заступник міністра внутрішніх справ Володимир Євдокимов виступив із заявою про те, що «серед тисяч скоєних проти гостей з-за кордону злочинів (а були і вбивства) практично відсутні расистські чи ксенофобські мотиви, окрім хіба що вбивства громадянина Конго у Києві». На думку чиновника, здебільшого причиною таких інцидентів «ставали хуліганські прояви чи звичайні злодійські наміри і тривіальне побутове підґрунтя».
     До речі, однією з підстав саме у такий спосіб трактувати подібні ситуації є недосконале кримінальне законодавство про злочини з мотивів расової ненависті. Стаття 161 Кримінального кодексу передбачає кримінальну відповідальність за умисні дії, спрямовані на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті, на приниження національної честі й гідності або образу почуттів громадян у зв’язку з їхніми релігійними переконаннями. Тобто буквально це означає, що об’єктом посягання продовжують залишатися громадяни, але не апатриди (особи без громадянства) та іноземці. Щоправда, в Департаменті МВС по зв’язках із громадськістю мені пояснили, що в цій статті значення слова «громадяни» поширюється на всіх, хто перебуває в Україні на момент посягання на них. До всього, ця норма рідко застосовується судами, бо для засудження на підставі такого положення потрібно довести мотив і мету. Адже саме мотивація у вигляді неприязні, ворожості, ненависті лежить в основі більшості протиправних дій проти іноземців. Зазвичай покарання призначається умовно або взагалі кваліфікація змінюється на іншу статтю. Тим паче, якщо є ознаки інших злочинів, то дії винних найчастіше кваліфікують за статтями «не ксенофобського» змісту (найчастіше це «хуліганство»). Фактично таким запереченням проблеми держава розв’язала руки злочинцям — винні відбували умовні покарання внаслідок відсутності належного резонансу навколо таких справ. З одного боку, це призводило до безкарності злочинців, з другого — не вимагало від влади проведення комплексних профілактичних заходів із метою попередження подібних злочинів у майбутньому.
     Расизм та ксенофобія щодо іноземців уже набувають в Україні масштабу соціального явища, а низка вбивств і жорстокого поводження з ними викликає занепокоєння зростанням деструктивної агресивності в суспільстві. А якщо казати звичайною мовою, це вбивства чорношкірих та жовтошкірих громадян, вихідців з Азії та Африки, середньоазіатських та кавказьких республік колишнього Радянського Союзу, які легально або нелегально перебувають в Україні. Тобто тих, хто відрізняється зовнішнім виглядом від місцевих жителів. Сумнівні критерії для відмінностей, однак істотні для тих, хто сповнений ненависті. Такі злочини скоюють ще й тому, що в суспільстві досить поширене образливе ставлення до «інших» громадян. Інших за кольором шкіри, національністю, релігією, способом мислення, етнічним походженням тощо. У зв’язку з цим пригадується недавній фільм Мела Гібсона «Апокаліпсис», де режисер примушує глядачів пережити чиюсь трагедію індивідуально, нагадати, що людська спільнота складається з багатьох окремих особистостей і доль. «Апокаліпсис» аж ніяк не є фільмом-попередженням. І навіть не фільмом-констатацією, хоча історію цивілізації розглянуто в ньому як історію нагромадження суспільством зла до критичної межі. Ґібсон просто свідомо фіксує точку, де патологія починає остаточно домінувати над розумом (ідеться про церемонію несамовитого самозвеличення певної нації, супроводжувану людськими жертвами).
     Розв’язання проблеми полягає передусім у зниженні високої латентності цих злочинів, адже більшість іноземців у разі нападу на них, особливо з боку скінхедів, практично не звертаються до правоохоронних органів. Залишається невідомою також реальна кількість злочинів, скоєних стосовно нелегальних мігрантів, статус яких уже сам по собі означає безкарність для нападників і страх для «нелегалів» виявити себе.
     Це що стосується саме нападів, а ось заклики до національної та расової ворожнечі в музиці, друкованих матеріалах, Інтернеті правоохоронці взагалі нехтують. Українські провайдери розташовують офіційні сайти расистських та неофашистських організацій, де широко пропагуються цінності, що заперечують людські життя та гідність. Для прикладу: за статтею 37 Конституції України та статтею 4 Закону України «Про об’єднання громадян» не підлягають легалізації, а діяльність легалізованих об’єднань громадян забороняється у судовому порядку, коли їхньою метою є: пропаганда війни, насильства чи жорстокості, фашизму та неофашизму; розпалювання національної та релігійної ворожнечі. Водночас Українська націонал-трудова партія зареєстрована в Міністерстві юстиції як громадська організація, що є прямим порушенням законодавства. На веб-сторінці організації (офіційному інформаційному органі УНТП) знаходимо безліч закликів, спрямованих на розпалювання релігійної та національної ворожнечі. На сайті регулярно поновлюється інформація про злочини іноземців проти громадян України, де наголошується на іноземному походженні та кольорі шкіри злочинців. Утверджується «расова неповноцінність», «дегенерація», «національна нижчість» представників інших рас і націй. Форум сайта слугує для знайомств між нацистами, координування ними спільних дій, вони обговорюють акції не лише політичного, а й фізичного впливу на своїх супротивників, присутнє схвалення вже скоєних нацистами злочинів — виправдання злочинів проти людини й особистості. Уся електронна бібліотека сайта складається з радикально-екстремістської літератури, що містить «обгрунтування» расизму. Активісти намагаються використати болючі для України питання, наприклад, нелегальну міграцію. А саме об’єднання має яскраво виражену нацистську символіку, скопійовану з офіційних нацистських організацій у Німеччині часів Третього рейху. Серед партнерів на сайті зазначено Українську консервативну партію Георгія Фокіна, голови правління Міжрегіональної академії управління персоналом, яка, за оцінками міжнародних експертів, є розсадником антисемітизму в Україні.
     Міліція першою заявила про наявність проблеми екстремістських угруповань ультраправого ухилу в Україні, розробила власний (і поки що єдиний у державі) план заходів протидії расизму та ксенофобії, звернулася з проханням про підтримку та співпрацю до недержавних організацій та органів державної виконавчої влади, ініціювала перед Кабінетом Міністрів створення Міжвідомчої робочої групи для розробки проекту Державної програми протидії расизму. До речі, у сусідній Польщі таку програму вже прийнято й вона працює.
     Не все так погано в нас ще й тому, що за перше півріччя 2008 року вже маємо три прецедентні випадки порушення (або перекваліфікації) справ за статтею 161 Кримінального кодексу. Один злочин, скоєний з мотивів релігійної ворожнечі, розслідується в Криму, ще два — з мотивів особистої неприязні та расової ненависті — у Києві. Це вбивства громадянина Конго в Шевченківському районі, громадянина Сьєрра-Леоне в Оболонському районі. У першому випадку правоохоронці затримали двох неповнолітніх місцевих мешканців — учня загальноосвітньої школи та студента коледжу, які вважають себе скінхедами. З’ясувалося, що протягом певного часу вони підтримували стосунки з потерпілим, убивство скоїли з мотивів особистої неприязні.
     У другому випадку за скоєння вбивства з расових мотивів затримано мешканців столиці — учня одного з ліцеїв та непрацюючу особу, раніше судиму за грабіж, — вони також визнають свою приналежність до скінхедівського угруповання. За всіма інцидентами триває розслідування.
     З метою запобігання поширенню ксенофобії, расистської та антисемітської інформації через комп’ютерні системи у квітні 2005 року Україна підписала Додатковий протокол до Конвенції про кіберзлочинність, що стосується криміналізації дій расистського та ксенофобського характеру, вчинених через комп’ютерні системи.
     За дорученням Президента в структурі Міністерства внутрішніх справ створено відділ напрацювання та реалізації стратегії боротьби з етнічною злочинністю, у Службі безпеки — підрозділ із виявлення та припинення дій, спрямованих на розпалювання расової чи національної ворожнечі, а у Міністерстві закордонних справ запроваджено посаду Посла з особливих доручень із питань протидії расизму, ксенофобії та дискримінації.
     У квітні 2008 року Президент України доручив Генеральній прокуратурі та Міністерству внутрішніх справ посилити ефективність боротьби з ксенофобією та расовою нетерпимістю й доручив їм розробити ефективну програму протидії всім формам ксенофобії, а винних у скоєнні злочинів притягати до кримінальної відповідальності.
     Зокрема, з метою підготовки комплексного документа з протидії виявам ксенофобії та расизму в українському суспільстві при Державному комітеті у справах національностей та релігій створено Міжвідомчу робочу групу з питань протидії ксенофобії, міжетнічній та расовій нетерпимості, до складу якої увійшли фахівці з восьми відповідних центральних органів виконавчої влади та науковці. Основною метою її діяльності є розроблення системних підходів до запобігання будь-яким проявам нетерпимості або упередженого ставлення до осіб з огляду на їхню національну приналежність.
     Зважаючи на це, на засіданні робочої групи було прийнято рішення про необхідність розробки проекту плану заходів щодо протидії будь-яким проявам ксенофобії, расової та етнічної дискримінації в українському суспільстві, над підготовкою якого нині працює Держкомнацрелігій спільно з відповідними центральними органами виконавчої влади та НАН України.
     У парламенті зареєстровано лише три законопроекти щодо боротьби з етнічною нетерпимістю: депутатів Тараса Чорновола, Геннадія Москаля та Ганни Герман. На прес-конференції в УНІАН у червні цього року вона висловила сподівання, що саме її документ, який є «найбільш жорстким та дієвим», набере необхідну кількість голосів депутатів. «Але якщо законопроект не пройде, це теж відповідь, і вона покаже картину свідомості нашого політикуму. Тоді стане зрозуміло, що політики ще не готові серйозно боротися з расизмом», — наголосила народний депутат. Як у воду дивилася...
     То чи насправді українці почали ставати ксенофобами й расистами? І якщо так, то чому з’явилися подібні тенденції?
     Страх українців перед іноземцями та людьми іншої етнічної приналежності успішно породжують і засоби масової інформації. Зокрема, чи не в кожній статті про мігрантів ідеться про те, що іноземці привозять до України екзотичні хвороби. Однак Міністерство охорони здоров’я за всі роки незалежності нашої держави начебто не зафіксувало жодного випадку спалаху екзотичних хвороб.
     І державі, і громадським організаціям потрібно докласти зусиль передусім у культурі освіти, щоб упровадити в суспільстві основи толерантності до іноземців із метою попередження злочинів на грунті расової ненависті. На цьому постійно наголошує голова місії Міжнародної організації з міграції (МОМ) в Україні Джефрі Лабовіц: «Ми отримуємо дедалі більше звернень від трудових мігрантів та біженців щодо нападів на них, вимагання грошей — жертви стверджують, що не отримали захисту. Також ми стикнулися з тим, що іноземці бояться звертатися в міліцію, оскільки не впевнені, що їх захистять. Водночас слід наголосити, що з кінця минулого року, коли в Україні трапилося кілька вбивств на грунті ксенофобії, так нікого й не покарали».
     Справді, біженці та трудові мігранти — найвразливіші (відсутність фінансів, незнання мови тощо). Ця проблема має два складники: дискримінацію (в освіті, працевлаштуванні, документації, перевірці документів) та ворожнечу (у ЗМІ, інтернет-просторі тощо). Кроком уперед стало визнання Міністерством освіти та науки факту дискримінації іноземних студентів у наших вищих навчальних закладах і заклик до толерантного ставлення одне до одного.
     Забезпечення толерантності нині в Україні — надто складне завдання, яке, однак, потрібно виконувати. Складність його передусім у тому, що упродовж багатьох десятиліть комуністична система топтала найелементарніші людські права, ув’язнюючи інакомислячих, переслідуючи віруючих, намагаючись викреслити з народної свідомості навіть саму ідею світоглядної свободи особистості. Сьогодні це породжує «вузлові точки» напруженості, конфронтаційні процеси в політичній, етнонаціональній, релігійній та інших сферах життєдіяльності суспільства.
     У словниках термін «толерантність» найчастіше розглядається як синонім «терпимості» із посиланням на те, що поняття «толерантність» похідне (від латинського tolerantіa — терпимість, від французького tolerant — терпимий). Таке розуміння закріплене й у Декларації принципів толерантності, проголошеній та підписаній ЮНЕСКО 16 листопада 1995 р. У її статті 1, зокрема, зазначено: «Толерантність означає поважання, сприйняття та розуміння багатого різноманіття культур нашого світу ... це не тільки моральний обов’язок, а й політична та правова потреба... Толерантність — це те, що сприяє переходу від культури війни до культури миру... Це не поступка, поблажливість чи потурання. Толерантність — це передусім активна позиція, що формується на основі визнання універсальних прав та основних свобод людини».
     Ситуація зі злочинністю на грунті расизму в Україні, всупереч заспокійливим заявам влади, набуває такого загрозливого характеру, що наслідки можуть стати непрогнозованими. Зокрема, це додаткова загроза проведенню в Україні Євро-2012, яке може стати провокуючим чинником для інцидентів з іноземцями. У країні назріває необхідність визнати факт існування екстремістських течій і розробити державну політику щодо них. Але досі так і не порушено питання про рівень впливу на суспільство вже згаданих радикальних організацій та, наприклад, Націонал-більшовицької партії й об’єднання «Свобода» Тягнибока. В Україні навіть не заборонено використання фашистської символіки і заперечення Голокосту. І хто зможе передбачити справжні масштаби трагедії, яка поки що лише назріває в надрах нашого суспільства? Готуючи цей матеріал, я зустрілася з президентом Африканського центру в Києві Чарльзом Асанте-Єбоа, який поділився зі мною своїми «роздумами на тему»: — Проблема насильства над іноземцями, особливо темношкірими, в Україні має, нарешті, привернути увагу органів державної влади. У статистичних даних Міністерства внутрішніх справ і деяких засобах масової інформації акцентується чомусь на злочинах, скоєних саме іноземцями. Така інформація зазвичай викликає неприязнь до них в Україні, особливо до темношкірих, які останнім часом стали найуразливішими серед мешканців країни перед неконтрольованими угрупованнями молоді. Я в жодному разі не захищаю злочинців, якої національності вони не були б. Якщо хтось порушив закон — має відповідати відповідно до закону, його справу повинен розглядати суд. Але на вулиці чи в транспорті нас обов’язково, хоча б вербально, хтось намагається образити, приміром, сказавши: «Що ти тут робиш, мавпо? Забирайся додому!». І слава Богу, якщо тільки словами... Ми не розуміємо, чому таке ставлення до нас в Україні. Я сам уже десять років тут проживаю, маю багато друзів і знайомих серед місцевих мешканців і не можу сказати, що українці погані. Жоден народ не можна вважати недосконалим і кожна нація має право на існування. Не можна стверджувати, що расизму не існує в Європі чи Америці, але там боротьбу з цим явищем ведуть на державному рівні. В Україні, на жаль, наші численні звернення до Президента, Омбудсмана чи правоохоронних органів закінчувалися нічим. Таке враження, ніби проблему спеціально приховують або «не помічають». Жодних кроків з боку держави нема, і ми змушені звернутися по допомогу до неурядових організацій, місцевих духовних провідників — священиків і пасторів, можливо, вони допоможуть вплинути на ситуацію, що склалася... Водночас кількість нападів на нас неухильно зростає. Нас позбавляють життя лише через інший колір шкіри, але ж існують елементарні та універсальні права людини! Ми боїмося ходити вулицями, їздити транспортом, кожного дня тепер ніхто з нас не може бути впевнений на сто відсотків, що повернеться сьогодні додому. Міністерство освіти щороку дозволяє іноземцям навчатися в Україні, але тепер молодь із різних країн спочатку подумає, чи варто їхати туди, де перебування обіцяє перетворитися на постійний страх за своє життя. Мене теж можна назвати жертвою нападу: 14 січня цього року близько шостої вечора я стояв на зупинці біля станції метро «Шулявська». Раптом ззаду на мене накинулася група молодиків, вдарили по потилиці арматурою і, зваливши на сніг, почали бити ногами. Пізніше з’явилися ніж і порожні пляшки. Але, маючи непогану фізичну підготовку, я руками й ногами відбивався від нападників. Світло від фар мікроавтобуса, що саме під’їхав до місця пригоди, злякало «сміливців», які миттєво зникли. Після цього я більш як місяць перебував у лікарні, на мені не було живого місця. Але як віруюча людина, впевнений, що мене врятував тільки Бог! Під час святкування Дня Києва в травні цього року африканська діаспора організувала міні-фестиваль африканської культури: були представлені страви і національні костюми різних країн континенту. Під час заходу до нас підходили приємно здивовані місцеві мешканці і, дякуючи, зізнавалися, що донині трохи вороже ставилися до вихідців з Африки, але тепер, пізнавши нашу самобутню культуру, змінили свою думку. Отже, брак інформації, особливо позитивної, про нас теж відіграє свою роль. Усім відомо, що 90 відсотків іноземців в Україні не є найманими робітниками, вони або самі виступають роботодавцями, або працюють на себе, тобто навіть не конкурують з українцями за робочі місця. Україна за бажання може також налагодити торгово-економічне співробітництво з африканськими партнерами. У цьому контексті особливо привабливими будуть контакти з тими африканськими державами, які мають значні поклади корисних копалин, що відсутні в Україні. Хочу звернутися до влади та народу України: вирішуймо разом цю проблему, проводьмо якісь спільні культурні заходи, щоб наші народи пізнавали історію та культуру одне одного, а, пізнаючи, ставали привітнішими і відкритішими для спілкування та взаєморозуміння.
Категорія: Виховні години | Додав: fedor (23.12.2010)
Переглядів: 3509 | Рейтинг: 2.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Пошук на сайті

Пошук схем
РадиоЛоцман - поисковая машина схем в www

Facebook

Свято дня
Календар України

Погода

Друзі сайта
  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz

  • Статистика

    Онлайн всього: 1
    Гостей: 1
    Користувачів: 0

    Copyright MyCorp © 2018 Створити безкоштовний сайт на uCoz