Чорна стрічка — знак жалоби

 

 

 

     День пам'яті жертв політичних репресій — щорічний національний пам'ятний день в Україні, що припадає на третю неділю травня. В 2012 році День пам'яті жертв політичних репресій в Україні припадає на 20 травня.

     Історія

    Указом президента України Леоніда Кучми №1181/2000 від 31 жовтня 2000 року День пам'яті жертв голодоморів, який відзначався щочетвертої суботи листопада перейменовувався на «День пам'яті жертв голодомору та політичних репресій». Указом Кучми №797/2004 від 15 липня 2004 року встановлювалася назва «День пам'яті жертв голодоморів та політичних репресій». Указом президента України Віктора Ющенка №431/2007 від 21 травня 2007 року дні пам'яті жертв голодоморів та політичних репресій розведено у часі. День пам'яті жертв голодоморів залишився щочетвертої суботи листопада, натомість, третя неділя травня встановлена Днем пам'яті жертв політичних репресій

     «з метою належного вшанування пам'яті жертв політичних репресій, привернення уваги суспільства до трагічних подій в історії України, викликаних насильницьким впровадженням комуністичної ідеології, відродження національної пам'яті, утвердження нетерпимості до будь-яких проявів насильства проти людства…»

     Слово "терор" латинського походження і означає сильний страх, жах. Після Великої французької революції це слово увійшло в усі європейські мови переважно у політичному значенні – як політичний терор, політичне залякування, як особливий спосіб домогтися своїх політичних цілей.

     Масовий державний терор в СРСР тривав не одне десятиліття. З його припиненням почався поступовий розклад суспільно-економічної системи, заснованої на насиллі та залякуванні.

     З великою часткою імовірності можна стверджувати, що місця масових розстрілів періоду "великого терору" є в багатьох обласних центрах України, Росії, Білорусі й інших країн СНД.

     Для боротьби з "контрреволюцією” було засновано Всеукраїнську Надзвичайну Комісію. Так Україна опинилася під політичним терором. Людей розстрілювали за доносами, за підозрою у приналежності до "буржуїв”, офіцерів, інтелігенції. Відбувалося насадження нечуваної класової жорстокості, брехні, демагогії, нищення духовенства й храмів, насильницька колективізація, голодомори, безперервні масові репресії, сибірські каторжні концтабори…

     Початок терору відноситься до літа 1937 року. До середини 30-х років комуністичний режим, що перманентно застосовував насильство стосовно різноманітних соціальних груп суспільства, опинився в складній ситуації. Насування Другої світової війни, потрясіння періоду індустріалізації, трагедія колективізації та голоду 1932-1933 років, серйозне невдоволення проваджуваною політикою в суспільстві, а отже і можливість виникнення "п'ятої колони" – усе це викликало посилення підозріливості й агресивності з боку Кремля.

     Маючи в руках практично всю повноту інформації про населення, найвище керівництво СРСР вирішило "очистити" країну від тих категорій, які, на його думку, не годилися для будівництва комунізму. Ніхто цієї "чистки" не міг уникнути: через дрібне ситечко було пересіяне все населення. Ця наймасовіша за всю радянську епоху, єжовська "чистка" суспільства розпочалася так.

     2 липня 1937 року Політбюро ЦК ВКП(б) схвалило постанову П 51/94 "Про антирадянські елементи", якою секретарям обласних, крайових, республіканських організацій та представникам НКВС пропонувалося взяти на облік усіх "куркулів та карних в'язнів", котрі повернулися з заслання та ув'язнення, з тим, щоб найбільш ворожих із них заарештувати і розстріляти в порядку адміністративного переведення їхніх справ через "трійки", а решту вислати у вказані НКВС місця.

     Дія "трійок" поширилася на всі категорії населення. Окрім "куркулів та кримінальників", під репресії потрапили "контрреволюціонери" різних відтінків, "повстанці", "церковники", "шпигуни", "троцькісти", "диверсанти", "шкідники", "буржуазні націоналісти"...

     Незабаром пішли рішення про проведення етнічних чисток і депортацій, котрими намагалися ліквідувати потенційно небезпечні для радянського режиму етнічні групи в країні.
      Восени 1937 року хвиля репресій сягнула колосального розмаху. Вакханалія терору посилилася з початком 1938 року.

     З приходом Л. Берії на посаду наркома внутрішніх справ наприкінці 1938 року влада почала списувати на "вороже керівництво НКВС" за часів Єжова всі старі гріхи в проведенні репресивної політики.

     Окрім традиційних жертв сталінського терору об'єктом атаки стало державне і партійне керівництво, яке два-три роки тому саме організовувало чистки.
     Київ був взятий "під приціл" аж під час останньої передвоєнної хвилі терору, у 1937 р. До кінця 1938 р. було арештоване майже все республіканське партійне керівництво.
     Для самого українського суспільства принципово важливо, щоб у кожній області, районі було встановлено пам'ятник жертвам, аби кожне місце масових поховань було відмічено пам'ятними знаками.

 

Традиційно, в День пам'яті жертв політичних репресій вищі особи держави покладають квіти до національного меморіального заповідника «Биківнянські могили».

 

 

 

 

 

     Покладання квітів до пам'ятних знаків відбувається також по всій країні, відбуваються жалобні віче і церемонії.

     На жаль, у вітчизняній історії було багато трагічних сторінок. Але те пекельне полум’я загартувало українську націю. Ми згадуємо минуле, щоб не допустити чогось подібного в майбутньому. Драматичні події, які пережив український народ, доводять, що насильство і тоталітаризм ніколи не приносили добра. Майбутнє процвітання України можливо побудувати тільки на принципах демократії, верховенства права та рівності перед законом.