Четвер, 28.03.2024, 16:57
Бiблiотека  коледжу радіоелектроніки
Вітаю Вас Гость | RSS
Головна Реєстрація Вхід
Меню сайту

Рекомендуємо

Форма входа

Хмарка тегів
Інтернет ВИшивка ВНЗ Болонський процес ВУЗы Украины Bologna Process Українська література Письменник education europe выставка день библиотекаря інформаційні технології акції виставка Еллан-Блакитний історія Іноземна мова онлайн образование онлайн освіта англійська мова english английский язык освітні сервіси google физика facebook Тарас Шевченко 200 років Ліна Костенко Освіта Європа 2014 ДРПБК 2014/2015 навчальний рік підручники Графік 2014-2015 скачати ЛІТЕРАТУРА Ювілей 120 років 3ds max AutoCAD Autodesk Fusion 360 Ultimate Inventor Professional Maya Revit автоматичне оформлення списку літер #Грибоедов220 журнал Chip Computer Bild Computerworld Linux Format Upgrade Windows IT Pro/RE #Пастернак125 125 лет бібліотека ДРПБК 85 років викладачам день вишиванки Ukrainian Embroidery 10 - 11 клас Гудзик роман Акція 30-та річниця Чорнобильської катаст Франко160 Іван Франко письменники Франко ІванФранко 1 червня World Kissing Day 150 РОКІВ англійський письменник фотовиставка onuka радіодиктант українська мова новини аудіокнига аудіокниги академічна доброчесність антиплагіат академічна чесність плагіат конкурс літературний календар Історія України рік Японії Фудошинкан Англійська Історик бібліограф бібліотека 55 років ДРПБК

Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 571

Головна » 2009 » Листопад » 13 » 120 років з дня народження Остапа Вишні
21:59
120 років з дня народження Остапа Вишні
Сатирична зброя Остапа Вишні

Ювілей

13 листопада 2009-го виповнюється 120 років з дня народження неперевершеного українського майстра сатири й гумору Остапа Вишні  (13 листопада 1889 р. - 28 вересня 1956 р.).  Цим літературним псевдонімом підписував свої твори Павло Михайлович Губенко.

НАРОДИВСЯ він на хуторі Чечва поблизу села Грунь тодішнього Зіньківського повіту Полтавської губернії, нині Охтирського району Сумської області. Його світогляд формувався під впливом творчості класиків російської та української літератури Миколи Гоголя, Івана Котляревського, Євгена Гребінки. 

 Письменник унікальної (не тільки для України) популярности, рекордних - мільйонних! - тиражів, твори якого знали навіть неписьменні, за що його деякі вибагливі критики виключали з літератури, а диктатори - із життя. Хоч спіткала його доля гумориста-мученика, але й після десятилітньої каторги на Печорі, немов той Мамай чи Байда, не перестав він "усміхатись" аж до смерти. 

 Трагічний сміхотворець
Ігор СЮНДЮКОВ, «День»


Доля геніальних сатириків — не те що «не безхмарна», а, зазвичай, трагічна. Говорити правду всемогутнім володарям (і цілому суспільству), вказуючи на їхню ницість, антилюдяність, жадібність, лицемірство тощо — хіба це не означає ходити босоніж по лезу гострого ножа? Якщо згадати всесвітню класику, то невже життєвий шлях Джонатана Свіфта, Марка Твена, Михайла Салтикова-Щедріна, Михайла Зощенка не є яскравим підтвердженням цьому? А страдницький шлях нашого Миколи Гоголя? Бути сатириком (а це покликання — не професія!) на радянських теренах у «гуманному» ХХ столітті означало наражати себе на постійну небезпеку, на цілком реальну загрозу здоров’ю, свободі (далеко не тільки творчій), зрештою, самому життю... Гостре, чесне слово правди тиранічна влада не пробачає ніколи — тим більше влада сталінська (щоправда, при цьому фарисейськи заявлялось, що «нам потрібні наші сучасні Гоголі та Салтикови-Щедріни»). Якщо говорити про 20-ті й 30-ті роки, то досить назвати лише декілька прізвищ талановитих, обдарованих українських сатириків, які потрапили під винищувальний, кривавий сталінський «бульдозер смерті». Це Василь Чечвянський (Губенко), Кость Котко, Юрій Вухналь, Юхим Ѓедзь, Сергій Пилипенко, багато, багато інших... Але вражає ось що. Якимось неймовірним дивом тоді вижив (якою ціною — то інша річ, про це, власне, і піде у нас мова) найбільший український сатирик ХХ століття Павло Михайлович Губенко. Український народ знав його (тут немає перебільшення — слава цієї людини була у 20-ті роки істинно всенародною) як Остапа Вишню. Починаючи з 1924-го, щороку виходило по 10-15 книжок славетного митця, чимало з них перевидавалися по п’ять-шість разів. У ті роки говорили й таке: ще невідомо, хто популярніший, хто більш знаний в Україні, а надто на селі — Хмельницький, Шевченко чи Остап Вишня! В одному 1929 р. вийшла друком рекордна кількість його видань — 28. А потім було злобне, цілеспрямоване цькування в пресі; варто згадати, для прикладу, брутальну статтю Олексія Полторацького «Що таке Остап Вишня», Нова генерація, Харків, 1930, №4. За казенними, нібито науковими, «літературознавчими» фразами Полторацького на кшталт «його (Остапа Вишні. — І. С.) творчість гостро конфліктує з вузловими, відправними точками нашої сучасності» або ж «відчувається невідповідне до сучасності ідеологічне спрямування його мистецької творчості», котра нібито має «войовничий антикультурний характер». Все це було передвісником лихих часів і не віщувало письменнику доброго життя. В грудні 1933 року Павла Михайловича Губенка було заарештовано. Люди, котрі особисто добре знали великого сатирика, розповідали, що в колі найближчих друзів та родичів він називав свій досвід освіти «десятирічкою», і при цьому лагідно й лукаво посміхався. Йшлося, зрозуміло, не про усім відоме шкільне відомство, а про іншу, пекельну, жахливу «школу» — північ Росії, Печоро-Ухтинські табори. 10 років ув’язнення в отих таборах — таким був вирок суду. І майже увесь цей строк, «від дзвінка до дзвінка», Остап Вишня відбув. Що він відчув за ті роки — кожен бажаючий може прочитати в «таборовому щоденнику» митця під короткою і страшною назвою «Чав’ю» (твір цей, звичайно, не міг бути виданий за радянських часів). Там оповідається про все: і про нелюдські муки, й про те, як він мусив загинути, а врятувався, може, лише завдяки Божому Диву: 1938 року його відправили з табору в останню подорож, по суті, на страту, він не мав уже повернутися звідти живим, але через бездоріжжя Павло Михайлович та його конвоїри збилися надовго з належного шляху, а коли зрештою дісталися до «пункту призначення», то виявилось, що керівництво НКВС в особі лютого Єжова усунуто, так само усунута й верхівка табору, і розпорядження знищити письменника чи то забуте, чи то скасоване...; розповідається і про надію на чисте, світле майбутнє життя. Сердечну доброту, гуманність, співчуття до ближніх Павло Михайлович зберіг до кінця життя; маючи повне право ненавидіти, проклинати своїх мучителів. Остап Вишня на схилі років написав у щоденнику, названому ним по-шевченківськи: «Думи мої, думи мої...»: «Ой, як буде комусь соромно за мої страждання! Ой, як буде!». Можна, звісно, вважати дитячою, наївною, ба навіть інфантильною таку непохитну віру в людське добро, але ж не забуваймо: саме на ній одвіку тримається світ. Додамо лише, що звинувачення, висунуті П. Губенку, було офіційно знято відповідними судовими інстанціями лише 25 жовтня 1955 року; за рік до смерті відбулась реабілітація вже тяжко хворого письменника... На запитання: чому ж каральні органи тоталітарної держави так нещадно розправились з видатним митцем? — відповідь слід дати досить просту, але вичерпну. А саме: за любов до України! Ось яким був його злочин. Цю любов Остап Вишня ніколи не афішував, не хизувався нею, радше приховував тонкою, ледь відчутною іронією. Ось як пізніше, в 1927 році, згадував Павло Губенко, вже уславлений сатирик та публіцист, селянський син, родом із хутора Чечва Зінківського повіту на Полтавщині (у родині Михайла Кіндратовича та Параски Олександрівни Губенків було 17 дітей!), випускник військово-фельдшерської школи у Києві, а у 1917 році — студент історико-філологічного факультету Київського університету, про свою участь у бурхливих революційних подіях після повалення царизму: «Як ударила революція — завертівся. Будував Україну. Бігав з Центральної Ради в університет, а з університету в Центральну Раду. Тоді до святої Софії, зі святої Софії до «Просвіти», з «Просвіти» на мітинг, з мітингу на збори, з зборів у Центральну Раду, з Центральної Ради на з’їзд, із з’їзду на конференцію, з конференції в Центральну Раду. До того було ніколи, що просто страх... Хотілося, щоб і в війську бути, і в парламенті бути, і в університеті бути, і по всіх комітетах бути, і на національний фонд збирати, і пісень співати. Та куди вам? Де співають — там і я! Де говорять — там і я! Де засідають — там і я. Державний муж, одне слово». Проте за вуаллю іронії — чути захоплене серце людини, котра й через 10 років не зреклася колишніх ідеалів. Як не зреклася і прагнення плекати любов до України, підсилювати її гострим мечем сатири, що загартований на вогні патріотизму. Українського патріотизму. Цього йому не пробачили. Не пробачили й кількамісячного перебування у Кам’янці-Подільському в 1919 році (в цьому місті Павло Губенко розпочав свій творчий шлях, опублікувавши саркастичний, в’їдливий фейлетон «Демократичні реформи Денікіна»). Адже саме там, у Кам’янці, перебувала тоді Директорія на чолі з Симоном Петлюрою... Одначе Остап Вишня не був би видатним сатириком, якби вдавався до солодких, «цукеркових» лестощів своєму народові, якби не випалював, не таврував вогненним словом сміхотворця питомі українські національні виразки. Уже воістину класичними стали дошкульні памфлети нашого уславленого майстра «Чухраїнці» та «Чухрен» (проте, тим не менше, про них варто нагадувати знову й знов!). Там митець вдається до своєрідної класифікації найсуттєвіших ознак національного характеру українця й наводить п’ять таких фундаментальних рис: 1. Якби ж знаття! 2. Забув. 3. Спізнивсь. 4. Якось-то воно буде! 5. Я так і знав. Тут відчувається не глузування з національних вад (хто угледів в памфлетах ото глузування, той, мабуть нічого не зрозумів у творчості Остапа Вишні), а, навпаки, гострий, тяжкий біль; важко-бо бачити й спостерігати оцю багатовікову інертність, тупу кволість і байдужість до життєво важливих для нації справ. І зараз прикладів тому — сила-силенна. Утім, то вже тема для окремої розмови... Не менш (а, можливо, і більш) гострим був фейлетон «Про продукційність праці у сільському господарстві та про те, як тую продукційність збільшити» (газета «Вісті ВУВК, 1924 рік). Тема твору Павла Михайловича значно ширша, ніж у довжелезному заголовку. Тема, по суті, така: як подолати відсталість і злиденність нашого суспільства, що цьому, власне, заважає, який тягар минулого потужно тягне назад? Ось думка автора (до речі, за ці слова його тоді не раз звинуватили в «наклепі на аграрну політику партії», а зараз отакі думки ризикують наразитись на звинувачення в українофобії): «Причини? Первородні. Причини ті ще од тої мавпи, що від неї «пішов єсть» український суверенний і ні від кого не залежний народ наш... Дарвін про те не писав, але останні антропологічні досліди непереборно доводять, що ми пішли від тої мавпи, що лежала в джунглях під вербою, чухала поперека і, співаючи, голосно виводила: ....ударили в дзвін. То ж по-о тому чумаче-е-еньку, Гей! Гей! Що їздив по сіль. А як кличуть було нашого прапрапрапращура земляки пополювати по джунглях, то він закурить люльку, пахне разів двічі, повернеться на другий бік, та: — Краще полежу... Якось-то воно буде. А розсердиться, було, Тарзанова мати та загарчить: — А що ти їстимеш, вайло чортове? То наш прапращур їй: — Зате в мене пісня перша після італійської! З того й пішло. З того й причини». Тверезими, гострими й насмішкуватими очима дивився наш сатирик і на перебіг українізації — бо бачив, окрім життєво необхідного відродження нації, й тупе, хитре міщанське рило (рило, по суті, затятого шовініста), котре теж було, бачте, «за» українізацію, тільки розуміло її, м’яко кажучи, своєрідно. Ось фейлетон «Українізація» (1926), його подано автором у формі міні-трагікомедії (інтермедії, за визначенням самого письменника). Серед дійових осіб — голова комісії з українізації, два члени цієї комісії та — «радянська панна», яка, очевидно, перед комісією звітує. Ось деякі зразки її відповідей на запитання комісії (коментарів не потребують): «А скажіть, будь ласка, навіщо проводиться українізація?» — «Українізація проводиться для того, щоб залишити всіх на посадах, бо якби не українізували, то треба було б усіх повиганяти». «Чим славна наша Україна?» — «Борщем і галушками». «Як буде по українському: В виду того, что...? — «Позакак». «Все це дуже добре. А все-таки найголовнішого не сказали. Що найголовніше на Україні?». Панна мнеться: «Не знаю... Не знаю». Голова, до дирижера: «Маестро, допоможіть!». (Музика починає грати гопака). Панна (радісно скрикує): «Гопак!». І вердикт комісії: «Громадянка Ундервуд як знавець українознавства переводиться в позакатегорійні й підвищується з 10 в 14 розряд. Іспит складено на відмінно. Ви вільні». * * *

Все життя Павло Михайлович Губенко служив своєю творчістю українському народу. І він мав повне право стверджувати: «Мою творчість рецензував народ!». Саме народ, котрого він навіки озброїв силою свого нищівного й доброго сміху.
№143, субота, 15 серпня 2009
Переглядів: 1825 | Додав: O_K | Теги: Українська література, Остап Вишня, Письменник, гуморист | Рейтинг: 0.0/0
Пошук на сайті

Пошук схем
РадиоЛоцман - поисковая машина схем в www

Facebook

Свято дня
Календар України

Погода

Архів записів

Друзі сайта
  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz

  • Статистика

    Онлайн всього: 1
    Гостей: 1
    Користувачів: 0

    Copyright MyCorp © 2024 Створити безкоштовний сайт на uCoz